HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Гайдріх розмірковує. Він розуміє, що йдеться про його життя і що час не на його боці, він погоджується за умови, що оперуватиме найкращий спеціаліст із відкритої в Празі німецької клініки. Протектора негайно відвозять назад до операційної. З’являється Карл Герман Франк, за ним прибувають перші особи чеського уряду. У маленькій районній лікарні панує ажіотаж, якого ніколи тут не було й ніколи більше не буде.

Кубіш раз по раз обертається, але ніхто його не переслідує. Йому вдалося! Але що ж саме йому вдалося? Убити Гайдріха не вдалося, бо коли Кубіш залишав перехрестя, той видався цілком живим і поливав Ґабчика дощем із куль. Ґабчикові допомогти також не вдалося — товариш, схоже, потрапив у серйозну халепу через той несправний «стен». Що ж до власного порятунку, то Кубіш, звичайно, усвідомлює: це лише тимчасово. Ось-ось почнеться облава, а прикмети його неважко описати: чоловік із пораненим обличчям на велосипеді. Як такого не помітити? А тут постає ще одна проблема: велосипед дозволяє якомога швидше віддалитися від місця замаху — і це вкрай важливо, але разом із тим Кубіш на ньому може привернути увагу будь-якого патруля. І десантник вирішує позбутися свого транспорту. Крутячи педалі, він розмірковує. Потім огинає місце замаху й лишає велосипед біля взуттєвої крамниці «Батя» у старому районі Лібень. Тепер краще було б перейти до іншого кварталу, але Кубіш боїться, що кожна секунда, проведена на вулиці, збільшує ймовірність його арешту. Тому він вирішує шукати прихистку в Новаків, які мешкають найближче. Кубіш заходить до будинку, що стоїть у робочому кварталі, і злітає сходами нагору. Якась сусідка гукає до нього:

— Ви когось шукаєте?

Кубіш, незграбно затуляючи обличчя, відповідає:

— Пані Новак.

— Її нема вдома, але вона обіцяла скоро повернутися, — я щойно її проводила.

— Я зачекаю.

Кубіш знає, що добра пані Новак не замикає дверей, щоб він та його друзі могли навідуватися коли завгодно. Він заходить до квартири й падає на канапу. Перша хвилина перепочинку після цього неймовірно довгого й неймовірно важкого ранку.

Лікарня в мікрорайоні Буловка скидається тепер на імперську канцелярію, бункер Гітлера і штаб-квартиру ґестапо всі вкупі. Ударні групи СС, розміщені довкола лікарні, усередині, на даху й у підвалі будівлі, готові чинити опір радянській бронетанковій дивізії. Чекають хірурга. Франк, колишній власник книгарні в Карлових Варах, курить цигарку за цигаркою, неначе готується стати батьком. Насправді він розмірковує: треба якось повідомити про те, що сталося, Гітлера.

У місті бойова тривога: здається, наче в Празі всіх людей у військовій формі охопило нестримне бажання бігати туди-сюди. Метушня сягає максимуму, а ефективність наближається до нуля. Якби протягом перших двох годин після замаху Ґабчик і Кубіш захотіли сісти на потяг на Вільсоновому вокзалі (колишньому), щоб покинути місто, то могли б цілком так вчинити, їм ніхто б не завадив.

Ґабчикові, у якого спочатку було чимало проблем, тепер простіше, ніж його товаришеві: треба лише десь роздобути плащ замість того, що він покинув біля «мерседеса», адже цю подробицю зазначать в описі підозрюваного. Але на тілі в нього немає жодної подряпини, ані помітної, ані непомітної. Добігши до району Жижков, він зупиняється. Тут можна віддихатися й заспокоїтися. Ґабчик купляє букет фіалок і дзвонить у двері до вчителя Зеленки, члена «Їндри», підпільної організації «соколят». Словак дарує квіти пані Зеленковій, позичає в них плащ і йде. А може, він позичає плащ у Сватошів, адже це вони дали йому портфель, який Ґабчик також кинув на перехресті? Але Сватоші мешкають далі, у середмісті, біля Вацлавського майдану… Тут свідчення не зовсім зрозумілі, і я трохи гублюся. У всякому разі, потім Ґабчик з’являється вдома в родини Фафеків, де на нього чекає гаряча ванна і де він зустрічається зі своєю юною нареченою Лібеною. Що вони робили, про що говорили, я не знаю. Однак відомо, що Лібена була в курсі всього, а отже, мала бути дуже щасливою знову побачити свого коханого живим.