HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

«Мерседес» важко гепає на асфальт. У Берліні Гітлер навіть на мить не може собі уявити, що Гайдріх не з’явиться цього вечора до нього на зустріч. У Лондоні Бенешеві досі хочеться вірити в успіх операції «Антропоїд». Яка гординя в обох випадках! Коли розірвана шина заднього правого колеса, останнього із чотирьох, що зависло в повітрі, торкається бруківки, час відновлює свій біг і вже більше не зупиниться. Гайдріх інстинктивно хапається правою рукою — тою, в якій тримає пістолет, — за спину. Кубіш спинається на ноги. Пасажири другого трамвая прилипають до вікон, прагнучи побачити, що відбувається, а в першому кашляють, кричать і штовхаються, пробиваючись до виходу. Гітлер іще спить. Бенеш нервово гортає доповіді Моравця. Черчилль п’є вже другу чарку віскі. Вальчик із вершини пагорба спостерігає рейвах, що зчинився на перехресті, забитому всіляким транспортом: «мерседес», два трамваї, два велосипеди. Опалка теж десь поблизу, але мені не вдається його побачити. Рузвельт надсилає до Англії американських пілотів, щоб допомогти Королівським повітряним силам. Ліндберґ[64] не хоче відмовлятися від ордена, який 1938 року вручив йому Ґерінґ. Де Ґолль воює, щоб легітимізувати Вільну Францію[65] нарівні із союзними державами. Армія Манштейна облягла Севастополь. Корпус «Африка» почав із учорашнього дня наступ на Бір-Хакейм[66]. Буске планує облаву «Вель д’Ів». У Бельгії відсьогодні євреї зобов’язані носити жовту зірку. У Греції з’являються перші партизани. Двісті шістдесят літаків люфтвафе летять перехопити морський конвой союзників, який прямує до СРСР, намагаючись обігнути Норвегію і пройти арктичним шляхом. Після півроку щоденних бомбардувань німецьке вторгнення на Мальту відкладено на невизначений термін. Есесівський кітель поволі опускається на трамвайні проводи й повисає там, наче білизна, що сушиться на мотузці. Ось такі справи. Але Ґабчик досі навіть не поворухнувся. Трагічна осічка «стена» вдарила по словаку сильніше, ніж вибух. Наче вві сні, він бачить, як два німці виходять із машини, і, як на тренуванні, ставши спиною до спини, прикривають один одного. Кляйн обертається до Кубіша, тоді як Гайдріх, який заточується із пістолетом у руці, опиняється віч-на-віч із Ґабчиком. Гайдріх — найнебезпечніша людина Третього райху, Празький Кат, Різник, Білява Бестія, Коза, Єврей Зюсс, Людина із Залізним Серцем — найгірше створіння, яке коли-небудь було породжене пекельним вогнем, найжорстокіша людина, яка коли-небудь з’являлася на світ із материнського лона, Ґабчикова ціль — ось він, озброєний, стоїть обличчям до словака й хитається. Ураз оціпеніння, що скувало десантника, спадає, і до нього повертається ясність розуму, потрібна, щоб миттєво оцінити становище без будь-яких фантастичних чи героїчних суджень і швидко відшукати правильне рішення. Це дає Ґабчикові змогу вчинити саме те, що найкраще було вчинити за таких обставин: він кидає «стен» і біжить. Позаду лунають перші постріли. Це Гайдріх стріляє йому в спину. Гайдріх — Кат, Різник, Білява Бестія й таке інше. Однак райхспротектор, чемпіон усіх категорій у майже всіх відомих людству спортивних дисциплінах, вочевидь не в найкращій формі. Усі його спроби влучити невдалі. На цю мить. Ґабчикові вдається сховатися за телеграфним стовпом, який мав бути неабиякий завтовшки, бо словак вирішує залишатися за цим укриттям. Власне, він не знає, коли до Гайдріха повернеться здатність стріляти влучно. Тим часом гримить грім. Кубіш, обтерши кров, що тече йому по обличчі й заливає очі, бачить, що на нього насувається велетенська постать Кляйна. Що допомогло десантникові згадати про свій велосипед? Підсвідомість? Чи прозріння, послане з небес? Кубіш хапає свій транспорт і застрибує на нього. Кожен, хто їздив на велосипеді, знає, що порівняно з бігуном велосипедист вразливий на перших десяти, п’ятнадцяти, нехай двадцяти метрах, поки не набере швидкості, після чого його вже не наздоженеш. Кубіш, з огляду на те рішення, яке підказав йому мозок, мусив тримати це в голові. Бо ж замість утікати в напрямку, протилежному тому, звідки наближається Кляйн (як, либонь, вчинили б дев’яносто дев’ять відсотків людей, що потрапили б у подібну ситуацію — тобто ситуацію, коли потрібно накивати п’ятами від озброєного нациста, який має щонайменше одну вагому причину бажати вам смерті), десантник щосили мчить на велосипеді в бік трамвая, із якого, кашляючи від задухи, уже вибираються пасажири, тобто перетинає дорогу під кутом, меншим за дев’яносто градусів відносно Кляйна. Не люблю вдавати із себе телепата, але, здається, я здатен пояснити розрахунок Кубіша. Щоправда, тут можуть бути два варіанти. З одного боку, щоб компенсувати затримку на старті та якомога швидше розігнатися, він спрямовує велосипед з гори, цілком розсудливо зваживши, що крутити педалі під гору з розлюченим есесівцем за спиною було б не найрозумнішим рішенням. До того ж, щоб мати бодай крихітні шанси втекти звідси живим, йому треба виконати дві несумісні умови: не виставлятися під кулі й від’їхати на недосяжну для ворожих пострілів відстань. Але, щоб опинитися в недосяжності для куль, спершу треба подолати певну кількість метрів без жодного прикриття. На відміну від Ґабчика, Кубіш ризикує відразу. Однак він усе ж не покладається зовсім на випадок, а вирішує скористатися тим трамваєм, несвоєчасної появи якого вони з Ґабчиком так боялися, коли зупинили свій вибір на цьому повороті. Пасажирів, що виходять із нього, не досить для натовпу, однак можна спробувати використати їх як заслону. Навряд чи Кубіш розраховує на те, що есесівець завагається стріляти в ні в чому не винних цивільних, але принаймні ціль йому буде видно гірше. Ця задумка видається мені геніальною, особливо коли пригадати, що десантника тільки-но відкинуло вибухом, кров заливає йому очі, а на розробку цього плану втечі він мав секунди три. Одначе Кубішеві якоїсь миті все ж доведеться покластися на удачу — тої миті, що відділяє його від заслони з пасажирів трамвая. І ось тут доля, як це часто трапляється, вирішує порівну розподілити свої примхи: Кляйн, ще досі приголомшений вибухом, тисне на курок, чи на гачок, чи на гашетку чи бог його знає на що, але тепер його пістолет дає осічку. Отже, план Кубіша ось-ось спрацює? Ні, тому що заслона з пасажирів, що повстала перед ним, занадто щільна. Декотрі з цієї купки вже отямилися й начебто не виявляють схильності пропустити велосипедиста. Може, серед них є німці або їхні прихильники, може, хтось прагне подвигу або нагороди, хтось страшенно боїться, щоб його не звинуватили в співучасті, а хтось просто ще досі в ступорі й не здатен посунутися ані на сантиметр. Сумніваюся, що бодай один із них продемонстрував намір затримати диверсанта, однак від юрби могла йти якась невиразна погроза. Ось тут ми й підходимо до тої бурлескної сценки (схоже, у кожному епізоді має бути по одній), коли Кубіш на велосипеді стріляє в повітря, щоб змусити приголомшених пасажирів дати йому дорогу. Юрба розступається, і велосипедист проїжджає крізь неї. Остовпілий Кляйн усвідомлює, що диверсант вислизнув із його рук, пригадує, що в нього є начальник, якого треба захищати, і озирається на Гайдріха, який досі стріляє. Але раптом райхспротектор обертається довкола своєї осі й валиться на асфальт. Кляйн підбігає йому на допомогу. Тишу, яка западає після того, як стрілянина припинилася, тяжко не зауважити. Ґабчик вирішує, що тепер його черга спробувати своєї удачі, тепер або ніколи. Він лишає свій ненадійний прихисток біля телеграфного стовпа й кидається бігти. Словак уже отямився і здатен збагнути: щоб збільшити шанси Кубіша на втечу, треба обрати протилежний напрямок, — і Ґабчик штурмує схил. Утім, розрахунок його не цілковито безпомилковий, адже таким чином він рухається до спостережного пункту Вальчика, але ж Вальчика поки що ніхто не сприймає як учасника нападу. Гайдріх, що зумів підвестися на лікоть, горлає до Кляйна, який поспішає до начальника: «Схопити цю Schweinehund[67]!» Кляйнові нарешті вдається перезарядити свій негодящий пістолет, і розпочинається гонитва. Водій стріляє просто перед себе, і Ґабчик, у якого, на щастя, окрім «стена» був іще дев’ятиміліметровий кольт, відповідає. Я не знаю, на скільки метрів десантник випереджає есесівця, і не думаю, що, стріляючи через плече, Ґабчик хоче поцілити у свого ворога — радше попередити, що наближатися ризиковано. Перехрестя, занурене в хаос, залишається позаду, а попереду, дедалі чіткіше, вимальовується постать: це Вальчик, який рухається їм назустріч. Ґабчик бачить, як товариш біжить зі зброєю в руці, зупиняється, щоб прицілитися, але падає, так і не вистріливши.