HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Зненацька о десятій тридцять двох десантників неначе вдаряє громом. Хоча ні, це не блискавка, це сонячний спалах на вершині пагорба, відбитий дзеркальцем, яке Вальчик дістав із кишені. Це умовний знак. Отже, Гайдріх їде. Він уже близько. Кілька секунд, і він буде тут. Ґабчик перебігає дорогу і стає на виїзді з повороту. За вигином його не буде видно аж до останньої миті. На відміну від Кубіша, який чекає трохи попереду (якщо тільки моравець не стоїть позаду Ґабчика, як стверджується в деяких варіантах відтворення тих подій, але така версія видається мені малоймовірною), він не може бачити, що «мерседес», який вимальовується на обрії, їде без ескорту. Та б’юся об заклад, що Ґабчик про це навіть не думає. Усе місце в його запаленому мозку в цю мить забирає, без сумніву, лише одна думка: вбити Гайдріха. Однак він не може не почути за спиною характерного звуку трамвая, що наближається.

Раптово з’являється «мерседес» і, як передбачалося, гальмує. Але стається те, чого вони боялися: автомобіль порівняється з Ґабчиком у найневдаліший момент, коли між ними опиниться трамвай, повний мирних мешканців. Що ж, нічого не вдієш. Небезпеку для цивільних взяли до уваги й, попри це, вирішили ризикувати. Ґабчик і Кубіш не такі праведники, як герої Камю[62], але це тому, що їхнє життя не вкладається в рамки, окреслені простими чорними символами, що утворюють рядки на папері.

217

Ви сильний, ви могутній, ви задоволений собою. Ви вбивали людей і збираєтеся вбити ще багатьох, дуже багатьох. Вам усе вдається. Ніхто й ніщо не може вам опиратися. Менше ніж за десять років ви стали «найнебезпечнішою людиною Третього райху». Більше ніхто не глузує з вас. Більше ніхто не називає Козою, тепер ви — Білява Бестія: ви, безперечно, зійшли на вищий щабель за шкалою тваринного світу. Сьогодні всі вас бояться, навіть ваш начальник, хоча цей хом’ячок в окулярах також доволі небезпечний.

Ви зручно влаштувалися на сидінні вашого «мерседеса» з відкидним верхом, і вітер дме вам в обличчя. Ви їдете до свого робочого кабінету, а ваш кабінет — у замку. Ви живете в країні, усі мешканці якої — ваші підданці, і ви маєте право карати їх на смерть чи милувати. Ви можете вбити їх усіх до останнього, якщо вирішите так. Утім, можливо, саме така доля й чекає на них.

Але вас уже тут не буде, щоб це побачити, адже вас зовуть нові звершення, перед вами постають нові виклики. Невдовзі ви здійметесь на літаку в повітря й полишите ваше королівство. Ви прибули сюди, щоб приборкати цю країну, і блискуче впоралися із цим завданням. Ви змусили цілий народ схилити голови перед вами, ви кермували залізною рукою, ви визначали курс, ви правили, ви владарювали. Ви залишите своєму наступникові важке завдання: зберегти й зміцнити ваші здобутки, зокрема не допустити жодної спроби відродження розбитого вами чеського Опору; пильнувати, щоб уся чеська промисловість працювала суто на військові потреби Райху; продовжувати процес онімечення, який ви розпочали, визначивши таким чином його правила.

Розмірковуючи про своє минуле і про своє майбутнє, ви поринаєте в безмежне почуття самовдоволення. Ви тримаєте руками шкіряний портфель, що лежить у вас на колінах. Ви думаєте про рідне місто Галле, про службу на флоті, про Францію, яка чекає на вас, про євреїв, які мають померти, про безсмертний Райх, міцні підвалини якого заклали саме ви і який уже пустив глибоке коріння. Та ви забуваєте про теперішнє. Невже мрії, які ви плекаєте, доки «мерседес» везе вас, приспали ваш інстинкт поліціянта? Ви не впізнаєте теперішнього, яке наздогнало вас в образі чоловіка, який переходить дорогу просто перед вами з плащем, перекинутим через руку, хоча надворі тепло й сонячно.

Що цей придурок робить?

Він зупиняється посеред дороги.

Обертається обличчям до машини.

Дивиться вам в очі.

Відкидає свій плащ.

Дістає автомат.

Наставляє зброю на вас.

Цілиться.

І стріляє.

218

Він стріляє — та нічого не відбувається. Я не знаю, як уникнути дешевих ефектів. Справді нічого не відбувається. Спусковий механізм чи то затнувся, чи то, навпаки, розхитався, унаслідок чого ударник б’є повз капсуля… Стільки місяців готуватися, щоб «стен», це англійське лайно, дав осічку! Ось він, Гайдріх, у Ґабчика в руках, чекає на вистріл упритул, але Ґабчикова зброя не стріляє. Словак тисне на гачок «стена», але пістолет-кулемет, замість сипонути кулями, мовчить. Пальці словака судомно стискають непотрібну залізяку.