HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Машина зупинилася, і цього разу час також по-справжньому зупинився. Усе довкола завмерло, не ворушиться й не дихає. Двоє чоловіків у «мерседесі» заціпеніли. Тільки трамвай їде собі далі своїм маршрутом, наче нічого не сталося, і лише кілька пасажирів теж зі скам’янілими виразами на обличчях, адже бачили, що тут було, а точніше, чого не було. Скрегіт коліс по сталевих рельсах розриває час, який не рухається. Але ніде нічого не відбувається, окрім як у Ґабчиковій голові. Там усе вирує з шаленою швидкістю. Я цілковито переконаний, що якби зміг потрапити саме цієї миті в його голову, то мав би про що розповідати не на одній сотні сторінок. Та я не в його голові й не маю ані найменшої гадки, що почуває Ґабчик, а у своєму нікчемному житті також не можу відшукати обставин, які дозволили б мені наблизитися до почуттів — нехай навіть дуже пом’якшених, — які були б схожі на ті, що заполонили словака тої миті: здивування, страх і потік адреналіну, який ринув у кров, наче всі клапани в Ґабчиковому тілі відтулилися одночасно.

«Ми, що, можливо, у якийсь із днів помремо, нині кажемо: людина безсмертна посеред багаття миті»[63]. Я негативно ставлюся до Сен-Жон Перса, але я не можу негативно ставитися до його поезії. І саме його рядки я обрав, щоб ушанувати цих войовників, хоча ті й вищі над усяку хвалу.

Дехто висуває таку гіпотезу: Ґабчик замаскував «стен» у своєму портфелі травою. Дивна ідея! І як же він збирався пояснювати, чому гуляє по місту з набитим сіном портфелем, якби його зупинили для перевірки? А дуже просто: досить було сказати, що трава для кролика. Власне кажучи, багато чехів, щоб покращити свій раціон, тримали вдома кроликів і збирали в парках траву їм на годівлю. Хай там як, а ця гіпотеза стверджує, що все через травинку, яка потрапила в механізм.

Отже, «стен» не стріляє. І всі надовго — на десяті частки секунди — ошелешено завмирають. Ґабчик, Гайдріх, Кляйн, Кубіш. Справжній кіч! Вестерн! Четверо чоловіків перетворилися на кам’яні статуї, кожен прикипів поглядом до «стена», кожен змушує свій мозок працювати на шаленій швидкості, незбагненній для звичайної людини. Фінальна сцена моєї історії — четверо чоловіків на повороті. А ще позаду «мерседеса» з’являється другий трамвай.

219

Отже, часу лишається обмаль. І тут у дію вступає Кубіш, Кубіш, який стоїть за спиною у двох німців і якого вони, приголомшені появою Ґабчика, не бачать. Спокійний і милий Кубіш вихоплює зі свого портфеля гранату.

220

Я ошелешений, коли читаю роман Вільяма Воллмана «Європа Центральна», який нещодавно з’явився у французькому перекладі. Я немов у гарячці: ось вона, книжка, яку я сам хотів би написати. І, читаючи перший розділ, який ніяк не завершується, я запитую себе: невже автор зможе витримати аж до кінця цей стиль, цю інтонацію, цю приглушену оповідь… неймовірно. Насправді перший розділ має тільки вісім сторінок, але це просто магічні вісім сторінок, на яких фрази снуються немов у сні: не зрозуміло нічого і зрозуміло все. Мабуть, тут уперше голос Історії звучить настільки правильно. Я вражений відкриттям: Історія — це піфія, яка говорить «ми». Перший розділ називається «Сталь у русі», і я читаю: «За мить сталь почне рухатися, спочатку повільно, як відходять зі станцій військові ешелони, а потім швидше — і відразу всюди. Натовпи вишикуваних у каре чоловіків у стальних шоломах рушать уперед, супроводжувані з флангів рядами блискучих літаків, а потім танки, літаки та інше знаряддя прискоряться без вороття». І далі: «Догоджаючи сновиді, який у захваті, Ґерінґ обіцяє у змиг ока виготовити ще п’ятсот ракетопланів, після чого втікає на побачення з Лідою Бааровою». Із чешкою. Коли я цитую автора, треба вважати, щоб цитати не були довшими за сім рядків. Не більше за сім рядків — немов шпигун, що розмовляє по телефону не довше за тридцять секунд, щоб його не вирахували. «У Москві маршал Тухачевський заявляє, що в майбутній війні військові дії розгортатимуться як широкомасштабні маневрені операції. Його відразу ж розстріляють. А міністри Центральної Європи, яких також розстріляють, виходять на балкони, підтримувані оголеними мармуровими дівами, де виголошують мрійливі промови, постійно дослухаючись, чи не дзвонить телефон». У рецензії, надрукованій у газеті, мені пояснюють: ця оповідь має «слабку напругу», це «скоріше казка, ніж історичний роман», читати який треба «незосередженому слухачеві». Я розумію. Я це запам’ятаю.

Отже, де я зупинився?

221

Я зупинився саме там, куди й прагнув дістатися. На повороті вулиці В Голешковичках відбувається справжнє виверження адреналіну. Саме цієї миті через сукупність найдрібніших індивідуальних рішень, керованих лише інстинктом і страхом, Історія зазнає чергового, одного з найвідчутніших, чи то поштовху, чи то струсу.

Рефлекси кожного з учасників спрацьовують по-своєму. Кляйн, водій, не рушає з місця. І це перша помилка.