HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Натомість, як я й гадав, Ґабчик справді вирушив до Кракова. Під час наступу німецьких військ, яким розпочалася Друга світова війна, він, напевно, воював пліч-о-пліч із поляками, а потім, як і більшість чехів і словаків, що опинилась у Франції, утік через Балкани, перетнувши Румунію, Грецію, діставшись Стамбула, Єгипту й нарешті Марселя. А можливо, простіший шлях через Балтику видався Ґабчикові більш практичним, і він обрав його — із Ґдині морем до Булоні-сюр-Мер, а звідти вже на південь. Хай як там було, я впевнений, що Ґабчикові поневіряння заслуговують на те, щоб описати їх в окремій книжці. Для мене ж найцікавішим моментом цих мандрів була б їхня зустріч із Кубішем. Де й коли вони познайомилися? У Польщі? Франції? Під час подорожі з однієї країни до іншої? Чи пізніше, уже в Англії? Ось що мені кортіло б дізнатися. Я ще не знаю, чи буду «візуалізувати» (тобто вигадувати) цю зустріч, чи ні. Але якщо таки буду, це стане остаточним доказом, що вигадка не шанує нічого.

93

До просторого вокзалу Вікторія прибуває потяг. На пероні його вже чекає полковник Моравець разом із кількома своїми краянами-емігрантами. Із потяга виходить невисокий серйозний чоловік з вусиками й залисинами на лобі. Це Бенеш, колишній президент Чехословаччини, що пішов у відставку відразу після Мюнхенської угоди. Але сьогодні, 18 липня 1939 року, коли він прибуває до Лондона, Бенеш — це передусім та людина, яка наступного дня після 15 березня проголосила, що Перша Чехословацька республіка, попри ту агресію, жертвою якої вона стала, досі існує. Німецькі дивізії, сказав він тоді, звели нанівець усі поступки, на які Прагу змусили піти її вороги та її союзники в ім’я миру, справедливості, здорового глузду та всіх інших прекрасних причин, на які посилалися під час кризи 1938 року. Тепер територію Чехословаччини окуповано, але Республіка живе. Хай навіть за межами своїх кордонів, вона мусить не припиняти боротьби. Бенеш, якого Чехословацькі патріоти визнають єдиним легітимним президентом, прагне якомога швидше сформувати тимчасовий уряд у вигнанні. До заклику де Ґолля, що пролунав 18 червня, ще цілий рік, і тепер Бенеш — це якоюсь мірою де Ґолль плюс Черчилль. У цьому чехові живе дух Опору.

На жаль, доля Англії та доля всього світу поки ще в руках не Черчилля, а мерзотника Чемберлена, зі слабовіллям якого може зрівнятися хіба що його сліпота. Зустрічати колишнього президента він надіслав простого працівника міністерства закордонних справ, та ще й зовсім низького рангу. Під час зустрічі цей чинуша поводиться вкрай непоштиво. Щойно Бенеш сходить із потяга, англієць заявляє йому умови перебування: Велика Британія згодна надати політичний притулок громадянину Чехії лише в тому разі, якщо він зобов’язується утримуватися від будь-якої політичної діяльності. Бенеш, на той час уже визнаний своїми друзями й ворогами очільником визвольного руху, терпить цю образу, виявляючи властиву для нього гідність. Йому, більше ніж будь-кому іншому, доведеться зносити із по-справжньому надлюдським стоїцизмом зневажливе ставлення недоумкуватого Чемберлена. Хоча б лише через це історична постать Едварда Бенеша видається мені чи не величнішою за постать де Ґолля.

94

Минуло два тижні відтоді, як штурмбанфюрер СС Альфред Науйокс прибув інкогніто до невеличкого містечка Ґляйвіц на німецько-польському кордоні в німецькій Сілезії. Він ретельно все підготував і тепер чекає. Учора опівдні йому зателефонував Гайдріх і наказав узгодити останні деталі з Мюллером-Ґестапо, який сам прибув сюди й розмістився в сусідньому містечку Оппельн. Мюллер повинен передати Науйоксові те, що вони називають «консервою».

О четвертій годині ранку в номері штурмбанфюрера дзвонить телефон. Науйокс бере слухавку, і його просять передзвонити на Вільгельм-штрасе. На іншому кінці проводу деренчливий голос Гайдріха говорить: «Бабця померла». Це сигнал, що операцію «Танненберґ» можна починати. Науйокс збирає своїх людей і рушає до радіостанції, на яку вони збираються напасти. Але перш ніж приступити до справи, він має роздати кожному членові групи польську форму й отримати «консерву» — в’язня, якого спеціально випустили з концентраційного табору. В’язень також у польському однострої, непритомний, але ще, схоже, живий, хоча за наказом Мюллера йому й зробили смертельну ін’єкцію.