HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Повернувшись до Жиліни, Ґабчик уже має рішення. Після закінчення робочого дня на заводі він прощається з товаришами, мовби нічого й не сталося, однак відмовляється від звичних відвідин сусіднього бару. Забігає додому, валізу не бере — лише невеличкий речовий мішок, одягає одне на одне два пальта, взуває свої найміцніші черевики — солдатські, виходить і замикає за собою двері. Він заходить до однієї зі своїх сестер, тої, з якою в нього найближчі стосунки, одної з небагатьох, що в курсі про його плани, і лишає їй ключі. Сестра наливає йому чашку чаю, Ґабчик мовчки п’є. Потім підводиться. Сестра обіймає його, трохи схлипуючи. Після цього Ґабчик прямує на автовокзал. Там він чекає на автобус, який повезе його на північ, до кордону. Викурює кілька цигарок. Він цілковито спокійний. Ґабчик не один чекає на автовокзалі, але ніхто не звертає на нього уваги, дарма що, як на травень, він одягнутий занадто тепло. Під’їжджає автобус. Ґабчик заходить усередину й сідає. Двері зачиняються. Автобус із гурчанням рушає. Ґабчик дивиться у вікно, як віддаляється від нього Жиліна, до якої він ніколи не повернеться. Позаду нього на похмурому небі вимальовуються романські й барокові вежі історичного центру міста. Коли Ґабчик востаннє кидає погляд на Будатинський замок, зведений на злитті двох із трьох річок, які течуть через місто, він не знає, що найближчими роками цей замок буде майже повністю зруйновано. Не знає він і того, що покидає Словаччину назавжди.

91

Цей епізод цілком правдоподібний і водночас цілком вигаданий, як і попередній. Яке ж нахабство — управляти діями чоловіка, що вже давно помер і не може себе захистити! Змушувати його пити чай, коли він, цілком можливо, любив тільки каву. Натягати на нього два пальта, коли він, либонь, і мав тільки одне. Саджати його в автобус, коли він міг їхати потягом. Відправляти його в дорогу ранком, а не ввечері. Мені соромно.

Але могло бути й гірше. Кубіш уникнув подібних вигадок тільки тому, що про його рідну Моравію я знаю менше, ніж про Словаччину. Кубіш лишався в Чехії до червня 1939 року, після чого перебрався до Польщі, а звідти — яким способом, не знаю — до Франції, де вступив до Іноземного легіону. Оце й усе, що я маю про нього сказати. Мені невідомо, чи був він у Кракові, першому місці збору чеських військовослужбовців, які відмовилися капітулювати. Я гадаю, що він долучився до Легіону в Аґді, на півдні Франції, разом із першим піхотним батальйоном закордонних збройних сил Чехословаччини. Хоча, може, батальйон, лави якого що не день, то зростали, на той час уже став полком. За кілька місяців це вже точно була ціла дивізія, яка воювала пліч-о-пліч із французькими військами під час «Дивної війни»[26]. Я міг би доволі довго розповідати про бойовий шлях чеських вільних збройних сил у складі французької армії, про одинадцять тисяч солдатів, із яких три тисячі були добровольці, а решта вісім — мобілізовані за офіційним наказом чехів, що опинилися за межами своєї батьківщини; я міг би розповісти про відважних чеських пілотів, які вчилися в Шартрі та які під час битви за Францію збили або допомогли збити понад сто тридцять ворожих літаків… Але я вже казав, що не хочу писати підручник з історії. У мене особисте ставлення до цих подій. І тому мої уявлення часом перемішуються тут із достеменними фактами. Ось так.

92

Хоча ні, не так — це було б занадто просто. Перечитуючи «Замах на Гайдріха», один із тих творів, що стали для мене основними під час пошуку інформації, книжку з багатьма свідченнями, сумлінно зібраними чеським істориком Мірославом Івановим, яка вийшла в тій давній «зеленій» серії «Цей день» (у тій самій серії можна знайти «Найдовший день»[27] і «Чи горить Париж?»[28]), я з жахом виявив, скільки в мене помилок, пов’язаних із Ґабчиком.

На 1 травня 1939 року, коли він поїхав зі Словаччини до Польщі, Ґабчик працював на заводі в околицях Тренчина, куди його перевели майже два роки тому, а отже, найпевніше, більше не мешкав у Жиліні. Той уривок, де я розповідаю, як він кидає останній погляд на замкові вежі рідного міста, раптом видався мені безглуздим. Насправді Ґабчик ніколи не полишав військової служби і, бувши старшиною армії, працював на хімічному заводі, що виробляв продукцію для військових потреб. А ще я забув згадати, що, перш ніж покинути свою роботу, він здійснив саботаж: налив кислоти в іприт, і це якимось чином (як саме, не маю жодної гадки) повинно було нашкодити німецькій армії. Серйозний промах із мого боку! По-перше, я позбавив Ґабчика його першого акту спротиву, нехай і незначного, але не менш відважного, а по-друге, я оминув одну ланку в довжелезному ланцюзі причиново-наслідкових зв’язків, що визначають людські долі: Ґабчик сам пояснює в короткій автобіографії, яку він подавав у Англії разом із проханням зарахувати його кандидатом на виконання спеціальних завдань, що покинув свою країну відразу після акту саботажу — якби він лишився, його неминуче арештували б за це.