HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Ідея геніальна за своєю простотою: замість ходити кудись шпигувати за людьми, краще нехай вони самі прийдуть до тебе. Тому бордель треба відкривати першокласний, щоб приманити престижну клієнтуру з відомих персон.

Коли все готово, «Салон Кітті» відчиняє свої двері й завдяки поголосу незабаром стає доволі відомим у дипломатичному середовищі. Прослуховування триває двадцять чотири години на добу, а завдяки камерам назбирується матеріал для шантажу клієнтів борделю.

Кітті, власниця салону, розумна й амбітна віденська звідниця з елегантними манерами, обожнює свою роботу і страх як любить повихвалятися відомими клієнтами. Побачивши на порозі свого закладу графа Чіано, міністра закордонних справ Італії і зятя Муссоліні, вона ледве не божеволіє від радості. Гадаю, книжка про неї також була б неймовірно цікава.

Невдовзі Гайдріх і сам навідується, так би мовити, з інспекцією. Він приходить пізно ввечері, зазвичай п’яний, і йде нагору з котроюсь із дівчат.

Одного разу вранці Науйокс натрапляє на запис зі своїм шефом. Із цікавості він слухає його (мені невідомо, чи фільмувалися Гайдріхові втіхи на плівку) і, натішившись удосталь, розважливо вирішує все стерти. Я не знаю подробиць, але очевидно, що Гайдріхові подвиги в ліжку давали привід для насмішок.

101

Гайдріх не пропонує Науйоксові сідати, і той стоїть у кабінеті свого начальника під здоровенною люстрою, кінчик якої, немов дамоклів меч, нависає над його маківкою, і Науйоксові здається, що сьогодні він тримається на тонесенькій ниточці. За спиною в Гайдріха гобелен на всю стіну, на якому зображено гігантського орла зі свастикою в рунічному стилі. Гайдріх грюкає кулаком по мармуровій дошці, що лежить на масивному дерев’яному столі, і від удару світлина його дружини з дітьми аж підстрибує.

— Якого біса ви взялися записувати мій учорашній візит до «Салону Кітті»?

Навіть якщо Науйокс здогадувався, чому його викликали сьогодні вранці до кабінету начальника, тепер у нього всередині все здригнулося.

— Записувати?

— Авжеж! І навіть не думайте заперечувати!

Науйокс швидко дотямлює, що, оскільки сам стер запис, то в Гайдріха не може бути жодного речового доказу. Тому він обирає стратегію, яка видається йому найбільш виграшною. Добре знаючи свого начальника, Науйокс розуміє, що ризикує своєю шкурою.

— Та все ж я заперечую! Я навіть не знаю, у якій кімнаті ви були! Мені ніхто не сказав!

Тривала мовчанка стає випробуванням для нервів суперагента.

— Ви брешете! Або недбало ставитеся до своїх обов’язків!

Науйокс замислюється, яке із цих двох припущень гірше в очах його шефа. Гайдріх тим часом переходить на спокійніший тон, і це так само непокоїть Науйокса.

— Ви мали б знати, у якій кімнаті я був. Це частина ваших обов’язків. А також ви мусите вимикати мікрофони й магнітофони, коли я там. Минулої ночі ви цього не зробили. Якщо ви гадаєте, що можете глузувати з мене, Науйоксе, то раджу вам ще раз добре над цим подумати. Геть!

Науйокса, майстра на всі штуки, людину, що в Ґляйвіці розпочала Другу світову війну, усунуто з посади. Тим, що його просто не ліквідували, він завдячує лише своєму неймовірному інстинкту самозбереження. Після того прикрого випадку Науйокс щосили намагався не нагадувати про себе. Зрештою, він іще дешево відбувся, наважившись заперечувати Гайдріхові, своєму начальнику, правій руці Гіммлера, другому номеру в СС, головному очільникові РСХА, господарю СД і ґестапо, Білявій Бестії, що заслуговує на це прізвисько через свою жорстокість, як і через свої сексуальні подвиги… чи то навпаки, анітрохи не заслуговує, — мабуть, так думає Науйокс у перерві між нападами тривоги.

102

Цей діалог — типовий приклад тих труднощів, із якими я зіштовхуюсь. Флобер у «Саламбо», певна річ, таких проблем не мав, адже ніхто не записував розмов Гамількара, батька Ганнібала. А коли в мене Гайдріх говорить: «Якщо ви гадаєте, що можете глузувати з мене, то раджу вам ще раз добре над цим подумати», то я лише повторюю слова, що їх ми знаємо за спогадами самого Науйокса. Годі сподіватися на кращого свідка, що може якомога точніше переказати фразу, ніж той, хто сам її чув, той, до кого з нею зверталися. Однак я сумніваюся, що Гайдріх висловив свою погрозу саме так. Це не в його стилі, це так та фраза пригадалася Науйоксові багато років по тому, так її записав той, хто збирав свідчення, так її переклали пізніше. Ось чому, коли Гайдріх, Білява Бестія, найнебезпечніша людина Райху, каже: «Якщо ви гадаєте, що можете глузувати з мене, Науйоксе, то раджу вам ще раз добре над цим подумати», — це здається дурнею. Правдоподібніше було б, якби Гайдріх, персонаж грубий і сп’янілий від власної всемогутності, розлютившись, кинув Науйоксові щось на кшталт: «Ти що, за дурня мене маєш? Та я тобі яйця повідриваю!» Але що таке моє уявлення проти прямих свідчень?

Якби все залежало тільки від мене, діалог вийшов би такий:

— Скажи-но мені, Науйоксе, де я провів цю ніч?

— Перепрошую, гер групенфюрер?

— Ти чудово зрозумів запитання.

— Ну… я не знаю, гер групенфюрер.

— Кажеш, не знаєш?

— Ні, гер групенфюрер.

— Ти не знаєш, що я був у «Кітті»?