HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

У мене мовби перед очима стояло Гіммлерове обличчя, червоне-червоне, таке, наче він був дуже застуджений (може, тому що я сам четвертий день ніяк не можу впоратися з капосною хворобою), і моя деспотична уява ніяк не відступала: мені кортіло саме це уточнити, описуючи мармизу райхсфюрера. Але те, що вийшло, мені геть не сподобалося: я знову все стер і довго дивився на порожній простір між першим і третім реченнями. Потім повільно знову набрав: «Кров кидається йому до щік, і він відчуває, як мозок роздимається всередині черепної коробки».

Як зазвичай, згадую про Оскара Вайлда. Завжди одна й та сама історія: «Цілий ранок вичитував свій текст і зрештою прибрав одну кому. А по обіді поставив її назад».

108

Гайдріх — я уявляю його на задньому сидінні чорного «мерседеса» — стискає руками портфель, який лежить у нього на колінах. У портфелі — документ, без сумніву, найважливіший за всю його кар’єру й вирішальний для історії Третього райху.

Машина їде передмістями Берліна. Погода чудова, літо, вечоріє, і важко уявити, що це чисте небо ось-ось можуть заполонити чорні махинища, із яких посиплються бомби. І все ж кілька пошкоджених споруд, кілька зруйнованих житлових будинків і квапливі перехожі постійно нагадують про неймовірну настирливість Королівських військово-повітряних сил.

Понад чотири місяці тому Гайдріх доручив Айхману накидати чорновий текст цього документа, на який ще потрібно дістати схвалення Ґерінґа. Крім того, документ треба погодити з Розенберґом, міністром окупованих східних територій. І саме ця нікчема виступила проти! Відтоді Айхман добре попрацював над текстом, тож усі труднощі мали бути усунуті.

«Мерседес» заглиблюється в ліс на північ від Берліна й зупиняється перед брамою вілли, яку охороняють озброєні до зубів есесівці. Це Карінголл — невеличкий бароковий палац, споруджувати який Ґерінґ узявся, щоб утішити себе після смерті першої дружини. Вартові викидають руку в нацистському вітанні, брама відчиняється, і машина в’їжджає на алею. Ґерінґ уже чекає на ґанку, життєрадісний, туго стягнутий ременем, в одному з тих чудернацьких мундирів, за які, либонь, і заробив прізвисько Напахчений Нерон. Він палко вітає Гайдріха, неймовірно щасливий, що може віч-на-віч поспілкуватися з грізним головою СД. Гайдріх знає, що його вже вважають найнебезпечнішою людиною Райху, і це тішить його марнославство, але також він розуміє, що всі високопоставлені нацисти так наполегливо впадають коло нього передусім для того, щоб спробувати послабити його начальника, Гіммлера. Для них Гайдріх поки що не суперник, тільки інструмент. Звісно, його в цьому пекельному дуеті з Гіммлером вважають мозком («HHhH, — кажуть есесівці, — Himmlers Him heifit Heydrich», тобто «мозок Гіммлера зветься Гайдріх»), але він усе ж лишається тільки правою рукою, підлеглим, другим номером. Амбіційний Гайдріх не зміг би вічно вдовольнятися таким станом речей, але наразі, вивчаючи співвідношення сил у партії, він задоволений тим, що залишився вірним Гіммлеру, могутність якого і далі зростає, тоді як Ґерінґ після поразки люфтвафе в битві за Британію скніє в неласці.

І все ж райхсмаршал досі офіційно відповідає за вирішення «єврейського питання», і саме тому Гайдріх цього вечора тут.

Однак, перш ніж перейти до справи, Гайдріхові доводиться терпляче чекати, доки господар покаже йому свої забавки. Товстун Герман хоче похизуватися перед ним подарунком Пруського національного театру — макетом залізниці, яким він щиро пишається і з яким бавиться щовечора. Гайдріх покірно терпить, висловлює своє захоплення особистою кінозалою райхсмаршала, турецькими лазнями, вітальнею з височенною стелею і навіть левом на ім’я Цезар і лише після цього нарешті опиняється в оббитому шалівкою кабінеті Ґерінґа й сідає навпроти господаря. Аж тепер Гайдріх може вийняти з портфеля дорогоцінний документ і дати його Ґерінґові. Ґерінґ читає: