HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Настав день матчу. Трибуни стадіону переповнені. Команди вибігають на поле, німецькі футболісти скидають руки вгору й кричать «Хайль Гітлер!» Українці теж підносять руки (публіка, либонь, розчарована; цілком очевидно, що для неї футбольний матч — це можливість продемонструвати хоча б символічний спротив загарбникові), — але гравці, замість відсалютувати відкритою долонею й крикнути «Хайль Гітлер!», стискають долоню в кулак, ударяють себе в груди й вигукують: «Хай живе спорт!» Почувши гасло, знайоме з радянських часів, уболівальники вибухають захопленими вигуками.

Ледве матч розпочався, німецький футболіст іде в жорстке зіткнення з нападником української команди й ламає тому ногу. У ті часи запасних гравців не було, і «Старт» мусить грати вдесятьох. Маючи чисельну перевагу, німці відкривають рахунок. Для киян усе складається невдало. Але вони не збираються здаватися. Спочатку вони зрівнюють рахунок під радісні вигуки вболівальників. А потім забивають другий гол. Стадіон вибухає від захвату.

У перерві матчу в роздягальню до українських футболістів заходить військовий комендант Києва генерал Ебергард і каже їм:

— Браво! Ви прекрасно грали, і ми це оцінили. Але тепер, у другому таймі, ви мусите поступитися. Мусите! Команда люфтвафе ще ніколи не програвала, а тим паче на окупованих територіях. Це наказ! Якщо не поступитеся, вас буде страчено.

Гравці вислухали його мовчки. Вийшовши на поле, після короткої миті невпевненості, вони, не домовляючись, вирішують: грати як звичайно. Кияни забивають гол, ще один… і закінчують матч із перемогою 5:1. Українські вболівальники нетямляться від радості. Німці лютують. Хтось стріляє в повітря. Але нікого з гравців «Старта» поки що не чіпають: німці сподіваються змити ганьбу, взявши реванш на футбольному полі.

Матч-відповідь призначено через три дні, про що повідомляють розклеєні по всьому місту афіші. Німці терміново привозять із Берліна професійних футболістів, щоб підсилити свою команду.

Починається другий матч. Стадіон знову повен-повнісінький, але цього разу довкола нього стоять есесівські загони; за офіційною версією — для забезпечення порядку. Німці, як і в попередній грі, першими відкривають рахунок. Але українці не здаються й виграють із рахунком 5:3. Наприкінці матчу українські вболівальники шаленіють від щастя, але футболісти «Старта» пополотніли. Німці стріляють і кидаються на поле. Серед метушні трьом українським гравцям вдається зникнути в натовпі. Вони переживуть війну. Решту команди арештовують, чотирьох гравців негайно відправляють до Бабиного Яру, де страчують. Перед тим як дістати кулю в потилицю, стоячи навколішки перед ровом, капітан команди й воротар Микола Трусевич встигає вигукнути: «Радянський спорт не загине ніколи!» За ним розстрілюють і решту гравців[33]. Сьогодні перед стадіоном «Динамо» стоїть пам’ятник на честь їхнього подвигу.

Існує безліч версій цього легендарного «матчу смерті». Дехто стверджує, що була ще третя гра, яку українці виграли з рахунком… 8:0, і що тільки після цього матчу гравців заарештували і стратили. Але мені найвірогіднішою видається та версія, яку я виклав тут, та й, у всякому разі, щодо головного всі варіанти розповіді сходяться. Боюся, я все ж припустився якихось неточностей через те, що не мав досить часу для ретельного дослідження цієї події, яка прямо не стосується Гайдріха. Але хіба ж я міг написати про Київ, не згадавши цієї неймовірної історії?

113

На столі в Гітлера ростуть стоси доповідей Служби безпеки, що викривають обурливу вседозволеність, яка панує в Протектораті: чеський прем’єр-міністр Алоїз Еліаш підтримує зв’язок із Лондоном, збільшується кількість актів саботажу, підпільна мережа Опору існує й досі, на вулицях усе частіше можна почути промови підбурювачів, нелегальна торгівля процвітає, а промислове виробництво зменшилося на вісімнадцять відсотків — з того, як описують люди Гайдріха, ситуація здається вибуховою. А тепер, коли відкрито російський фронт, продуктивність чеської промисловості, однієї з найкращих у Європі, набуває життєво важливого значення для Райху. Воєнні потреби вимагають, щоб заводи «Шкода» працювали на повну потужність.

Хоч Гітлер і параноїк, він, мабуть, не дозволив би себе одурити, бо мав розуміти, що Гайдріх, який прагне посісти місце Нойрата, протектора Богемії та Моравії, зацікавлений у тому, щоб згущувати барви і таким чином дискредитувати політику старого барона. Але водночас Гітлер не терпить слабаків (утім, баронів також). Свіжі новини стають тою останньою краплею, що переповнює чашу. Місцеве населення відгукнулося на заклик із Лондона від Бенеша та його міністрів і вже цілий тиждень напрочуд одностайно бойкотує пресу окупантів. Загалом-то, біда невелика, але ж тут ідеться про важливу демонстрацію того впливу, який зберігає чеський уряд у вигнанні, і це виявляє ті, несприятливі для загарбників, настрої, які панують у суспільстві. Якщо згадати про те, як Гітлер ненавидить Бенеша, неважко уявити, як розлютився фюрер, дізнавшись про таке.