HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

— Цього я не можу вам повідомити.

— Чому?

— У нас таємне завдання.

— Але ви вже казали декому, що прибули з Англії…

— А якби й так, то що?

Мабуть, знову западає мовчанка.

— Не дивуйтеся нашій недовірливості. Скрізь повно провокаторів.

Їхній співрозмовник не відповідає. Він не знає цих людей; можливо, йому й потрібна їхня допомога, але Кубіш вочевидь не вважає, що зобов’язаний їм звітувати.

— Кого із чеських службовців, що перебувають в Англії, ви знаєте?

Кубіш погоджується назвати кілька прізвищ. Його намагаються збентежити іншими запитаннями, і він відповідає на них більш-менш прихильно. Втручається другий чоловік. Він показує світлину свого пасерба, що мешкає в Лондоні. Кубіш чи то впізнає його, чи то не впізнає, але видається спокійним, тому що він насправді спокійний. Той, хто назвався Їндрою, повертається до розмови:

— Ви з Богемії?

— Ні, із Моравії.

— Треба ж таке! Я теж…

Знову мовчанка. Кубіш розуміє, що його перевіряють.

— А звідки саме, якщо це не таємниця?

— Із Тршебича, — неохоче відказує Кубіш.

— Я добре знаю ту місцину. А скажіть-но, чим прикметна залізнична станція у Владиславі?

— Там море троянд. Мабуть, начальник станції дуже любить квіти.

Двоє чоловіків трохи заспокоюються. Кубіш вирішує додати:

— Не гнівайтеся, що не можу вам нічого сказати про нашу місію. Хіба тільки її кодову назву: операція «Антропоїд».

Рештки чеського Опору бажане сприймають за дійсне, однак цього разу підпільники не помиляються:

— Ви прибули, щоб убити Гайдріха? — запитує той, що назвався Їндрою.

Кубіш аж підхоплюється з місця.

— Звідки ви знаєте?

Крига скресла. Знову розливають чай, троє чоловіків розмовляють. Уцілілі празькі підпільники допоможуть двом десантникам, що прибули з Лондона.

154

Я ненавидів Флобера протягом п’ятнадцяти років, тому що вважав його відповідальним за появу тої позбавленої величі й уяви французької літератури, що залюбки змальовує будь-яку пересічність, занурюється з насолодою в найнудніший реалізм, смакуючи описи дрібнобуржуазного світу, який начебто мала б викривати. А потім я прочитав «Саламбо», і цей роман одразу ж увійшов до списку моїх найулюбленіших книжок.

Коли мені спало на думку звернутися до Середньовіччя, щоб у кількох епізодах показати, як зароджувалися чесько-німецькі суперечності, я прагнув відшукати кілька прикладів з історичних романів, у яких дія відбувається задовго до наших часів, і згадав про Флобера.

В одному з листів періоду написання «Саламбо» письменник висловлює занепокоєння: «Це Історія, я розумію. Але якщо роман такий самий нудний, як історичний трактат…» Флоберові видається, що він пише «в украй жалюгідному академічному стилі», а потім він визнає, що найбільше його турбує «психологічний бік історії», тим паче, коли йдеться про те, щоб «дати людям текст, про який вони ніколи не думали!» Стосовно збирання матеріалу Флобер пише так: «Заради якогось одного слова чи однієї думки я проводжу цілі дослідження, вдаюся до розмірковувань, поринаю в нескінченні мрії…» Ця проблема йде поруч із проблемою правдивості: «Що ж до археології, то вона “можлива”. Це й усе. Лише щоб мені не могли довести, що я понаписував нісенітниці. Це все, що мені потрібно». Я в гіршому становищі, ніж Флобер: значно легше підловити на номерних знаках «мерседеса» сорокових років, ніж на слоновій збруї третього століття до нашої ери…

Хай там як, але мене трохи втішила та думка, що Флобер, коли писав свій шедевр, зазнавав таких самих мук і ставив перед собою ті самі питання, що і я. І знову ж таки, саме він підбадьорив мене, написавши: «Наші прагнення цінуються більше, ніж наші твори». Це означає, що можна не перейматися, якщо ця книжка не вдасться. Тепер усе має піти швидше.

155