HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Цей марнославний недоумок, що з’явився неначе з кошмару, якого й сам Дебор[53] не наважився б вигадати, позбавив нас процесу, який був би вдесятеро цікавішим за процеси Папона й Барбі вкупі, цікавішим за процеси Петена й Лаваля, Ландрю[54] й Петіо[55] — це був би процес століття. За свій ганебний замах на Історію цей несосвітенний кретин дістав десять років, із яких відсидів сім, і тепер розгулює на свободі. До таких, як Буске, відчуваю найглибшу відразу, я зневажаю їх усім серцем, але досить лише подумати про те, яким безглуздим є це вбивство, про масштаби втрат, яких зазнали історики через цього ідіота, про викриття, яких не бракувало б під час процесу і які тепер безповоротно для нас утрачені, — і мене охоплює ненависть. Звісно, він убив не безневинного, але сам став могильником істини. Усе заради трьох хвилин слави в телевізорі! Яке жахливе, яке безглузде справдження ворголівського передбачення, та ще й посиленого вп’ятеро[56]! Моральне право вирішувати, чи заслуговує ця людина на життя, чи ні, мали тільки його жертви, живі й мертві, які потрапили до пазурів нацистів через таких людей, як він. Однак я переконаний, що вони б хотіли бачити Буске живим. Яке розчарування вони, мабуть, відчули, коли дізналися про це абсурдне вбивство! Мені осоружне суспільство, яке породжує таку поведінку й таких психів. «Мені не подобаються люди, байдужі до істини», — писав Пастернак. А ще гірше — ті виродки, які, хоч і байдужі до істини, однак активно їй заважають. Усі свої таємниці Буске забрав разом із собою в могилу… Але досить, від цих думок мені вже недобре.

Процес Буске міг би стати французьким еквівалентом процесу Айхмана в Єрусалимі[57].

203

Гаразд, поговорімо про щось інше! Я ось натрапив на спогади Гельмута Кнохена[58], якого Гайдріх під час свого візиту до Парижа призначив головою німецької поліції у Франції. Кнохен стверджує, що Гайдріх тоді поділився з ним однією думкою, якої доти нікому ще не казав. Це свідчення датоване… червнем 2000 року, п’ятдесят вісім років по тому!

Начебто Гайдріх йому сказав: «Війну виграти не вдасться, треба шукати компроміс і підписувати мирний договір, але, боюся, Гітлер цього не зможе визнати. Потрібно подумати над цим». Отже, Гайдріх розповідав про мирний договір у травні сорок другого року, ще до Сталінградської битви, коли Райх здавався могутнім як ніколи!

Кнохен убачає в цьому надзвичайну далекоглядність свого начальника, якого він вважав набагато розумнішим за інших нацистських високопосадовців. Він стверджує, що протектор Богемії та Моравії розглядав можливість скинути Гітлера, й на підставі цього пропонує оригінальну версію: вбивство Гайдріха було справою рук Черчилля, який у жодному разі не міг дозволити, щоб хтось позбавив його цілковитої перемоги саме над Гітлером. Одним словом, англійці підтримували чехів, адже боялися, щоб такий розважливий нацист, як Гайдріх, не скинув Гітлера й не врятував нацистський режим, пішовши на компроміс і підписавши мирний договір.

Підозрюю, що Кнохену просто була вигідна ця версія про участь у змові проти Гітлера, щоб применшити свою, куди реальнішу, роль у поліційному апараті Третього райху. Цілком імовірно, і через шістдесят років він сам уже щиро вірив у те, що розповідав. Я ж гадаю, що це байки. Утім, все-таки наводжу їх тут.

204

Я бачив на одному інтернет-форумі висловлювання читача, який переконаний, що Макс Ауе, герой книжки Джонатана Літтелла, правдивий персонаж, бо «Макс — дзеркало своєї епохи». Ба ні! Він видається правдивим (читачам, котрих легко ошукати), тому що він — дзеркало нашої епохи — епохи, коротко кажучи, нігілістичного постмодерну. Ні з чого не випливає, що цей персонаж є нацистом. Навпаки, Ауе вочевидь відмежовується від доктрини націонал-соціалізму, критикуючи її, і тому не можна сказати, що в його образі відображено шалений фанатизм, який панував у ті часи. З іншого боку, це відмежування, яке він демонструє, ця пересиченість усім, ці його постійні недуги, ця схильність до філософського розмірковування, ця аморальність, із якою він сам змирився, цей його понурий садизм і жахливе сексуальне невдоволення, що без упину гризе його зсередини… ну звісно ж! І як тільки я відразу не здогадався? Нараз мені все ясно: «Милостивиці» — це «Уельбек серед нацистів», усе дуже просто.

205

Здається, я починаю розуміти: я пишу інфрароман.

206