HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх

Я відчуваю: вирішальна мить наближається. «Мерседес» уже виїхав. Незабаром він буде тут. Празьке повітря насичене чимось, що проймає мене до кісток. На кожному повороті дороги немовби накреслена людська доля, далі ще одна, і ще одна. Я бачу голубів, що злітають із голови бронзового Яна Гуса, а позаду — найпрекрасніша декорація у світі, собор Тинської Богоматері, храм Діви Марії з двома чорними шпилястими вежами, той самий, поряд із яким мені щоразу хочеться впасти навколішки від захвату перед його величним і лиховісним сірим фасадом. Серце Праги б’ється в моїх грудях. Я чую дзенькіт трамваїв. Я бачу людей у сіро-зелених одностроях. Їхні кроки дзвінко відлунюють по бруківці. Я там, майже. Я мушу туди потрапити. Я мушу повернутися до Праги. Я повинен бути там, коли все станеться.

Я повинен описувати це там.

Я чую гуркіт двигуна чорного «мерседеса», машина мчить дорогою, яка звивається, наче змія. Я чую дихання Ґабчика, він, запнувши плащ, туго підперезаний, чекає на тротуарі. Я бачу Кубіша на протилежному боці й Вальчика, що стоїть на вершині пагорба. Я відчуваю гладеньку крижану поверхню дзеркальця в кишені Вальчикової куртки. Ще зарано, ще ні, už nie, noch nicht.

Ще ні.

Я відчуваю, як вітер шмагає в обличчя двох німців, що сидять у машині. Водій їде швидко — я знаю це достеменно, я тисячу разів читав свідчення, які це підтверджують, щодо цього можна не хвилюватися. «Мерседес» мчить щодуху, і та частина моєї уяви, та, якою я найбільше пишаюся, безгучно летить за машиною. Вітер забиває дух, двигун реве, а пасажир знай підганяє свого велетня-водія: «Schneller! Schneller!» Швидше, швидше — однак пасажирові невідомо, що час уже сповільнює свій біг. Невдовзі за поворотом хід життя завмре, і планета припинить обертатися тоді, коли зупиниться «мерседес».

Але не зараз. Я чудово знаю: ще зарано. Ще не все зроблено, не все сказано. Звісно, мені б хотілося відтягувати цю мить вічно, хоча водночас я всім своїм єством прагну до неї.

Словак, моравець і богемський чех також чекають, і я дорого заплатив би, щоб відчути те, що відчувають зараз вони. Та я занадто зіпсутий літературою. «Але в мені є щось таке страшне»[59], — каже Гамлет. Навіть у таку мить на думку мені спадають шекспірівські рядки. Нехай мені буде пробачено. Нехай вони мені пробачать. Усе це я роблю лише заради них. Я мав змусити чорний «мерседес» поїхати, а це було нелегко. Розставити на місця, підготувати все — гаразд, нехай. Виткати полотно цієї пригоди, звести шибеницю для Опору, загорнути відразливий сувій смерті в розкішні шати боротьби. І це ще, звичайно, не найважче. Потрібно було, відкинувши всяку сором’язливість, долучитися до людей настільки великих, що, дивлячись на землю згори, вони навіть не помітили б такої комахи, як я.

Іноді потрібно було шахраювати й відступатися від того, у що я вірю, бо мої літературні віровизнання нічого не важать проти того, що тут розігрується. Проти того, що ось-ось, за кілька хвилин, розіграється. Тут. Тепер. На цьому повороті празької вулиці В Голешовичках, де пізніше, значно пізніше, побудують нову дорожню розв’язку, тому що міста змінюються, на жаль, швидше, ніж людська пам’ять.

Насправді, це зовсім не важливо. Чорний «мерседес» мчить дорогою, яка звивається, наче змія, — відтепер це єдине, що має значення. Я ніколи не відчував себе настільки близько до своєї історії.

Прага.

Я відчуваю, як метал треться об шкіряний ремінь. Я бачу тривогу, яка дедалі більше опановує трьома друзями, і спокій, який вони демонструють зовні. Це не та мужня впевненість, із якою чоловіки йдуть на смерть, бо, хоча десантники й готові померти, можливість урятуватися вони не відкидали ніколи, і через це, мені здається, психологічне напруження стає нестерпним. Я навіть не уявляю, яку треба мати нервову систему, щоб володіти собою в такій ситуації. Я швиденько подумки перебираю випадки, коли мені довелося виявляти холоднокровність. Сміх та й годі! Щоразу обставини були просто мізерні: зламана нога, нічна варта, груба відповідь — ось майже і все, чого мені довелося зазнати протягом свого нікчемного життя. Ну і як мені передати бодай крихту того, що пережили ці троє чоловіків?

Однак, звісно, уже немає часу перейматися своїм душевним станом. Зокрема й мені: зрештою, у мене теж є обов’язки, від яких не можна ухилитися. Я маю триматися напоготові, доки їде чорний «мерседес». Цього травневого ранку я маю чути шелест життя. Відчувати легенький подих вітру Історії.

Пригадавши всіх акторів, що виходили на сцену з незапам’ятних часів, із дванадцятого століття до наших днів, до Наташі, лишити в пам’яті тільки п’ять імен: Гайдріх, Кляйн, Вальчик, Кубіш і Ґабчик.

У тунелі своєї історії ці п’ятеро починають бачити світло.

207