Як Україна втрачала Донбас

Пік активності ІРД випав на початок 90‑х. Щоправда, реальний актив цієї організації становив лише кілька осіб, а їхнім медійним обличчям був фактично один лише Дмитро Корнілов, який представляв «Інтеррух» на різних круглих столах та конференціях. У другій половині 90‑х, після того, як Корнілов–старший відійшов від справ і зосередився на публіцистиці, про ІРД практично не згадували. А після смерті Дмитра Корнілова в 2002 році «Інтеррух Донбасу» взагалі припинив діяльність, хоча формально так і не був ліквідований.

Володимир Корнілов стверджував, що ІРД був придушений регіональною владою у середині 90‑х, проте ці його слова не відповідають дійсності. Карликова організація просто розчинилася в могутньому хорі інших, більш популярних та могутніх проросійських партій і рухів. Увесь проросійський електорат згуртувався навколо КПУ та Прогресивно–соціалістичної партії Наталії Вітренко, а спекуляції на тему федералізму втратили актуальність після приходу до влади Леоніда Кучми, про що мова піде нижче.

«Громадянський конгрес України» з’явився на світ трохи пізніше, ніж ІРД, але від початку був більш солідною організацією. Установчий з’їзд ГКУ відбувся у травні 1992 року в Донецьку. За офіційною інформацією, в ньому взяли участь 200 делегатів із 9 областей України, а головою на з’їзді був майбутній прем’єр-міністр України Микола Азаров. Серед засновників ГКУ був усе той же Дмитро Корнілов зі своїм «Інтеррухом», а лідером організації став доцент Донецького державного університету Олександр Базилюк. Цікаво, що прапором ГКУ став малиновий козацький прапор часів Хмельниччини, а емблемою — силует самого Хмельницького, який вказував булавою у бік Москви. Тут, на відміну від «Інтерруху Донбасу», відчувався вже всеукраїнський розмах. Базилюк мріяв не стільки про федералізацію, скільки про побудову маріонеткової, проросійської України, яка б перебувала у васальній залежності від колишньої метрополії.

Уже у 1993 році «Громадянський конгрес України» став політичною партією. У 1993–1994 pp. ГКУ вимагав регіональної самостійності Донбасу, надання російській мові статусу державної, тісної інтеграції України у проект СНД та навіть повернення країни до рубльової зони. На президентських виборах 1994 року ГКУ підтримував Леоніда Кучму, який на той час вважався проросійським кандидатом, тоді як Леонід Кравчук — західником та націоналістом. Донбас на тих виборах проголосував за Кучму, й останній таки переміг. Але вже на початку 1995 року ГКУ розчарувався у своєму фаворитові та оголосив про перехід до опозиції. На думку Базилюка, Кучма обдурив своїх виборців та виявився недостатньо проросійським президентом.

У 1998 році ГКУ взяв участь у парламентських виборах у складі блоку «Трудова Україна», але до парламенту не потрапив. На той момент для проходження до Ради необхідно було подолати 4-відсотковий бар’єр, однак «Трудова Україна» набрала лише близько 3%. Більшу частину цих голосів блок отримав на Донбасі. У Донецькій області за «Трудову Україну» проголосувало 14,8% виборців, у Луганській — 5,5%.

Після виборів ГКУ змінив назву і став Слов’янською партією, але це також не допомогло. Незабаром проект Базилюка остаточно маргіналізувався і почав використовуватися донецькою елітою для організації різних провокацій проти політичних опонентів. Наприклад, у 2002 році Слов’янська партія увійшла до складу блоку «За Ющенка», який створювався без відома самого Ющенка з метою відібрати голоси у партії «Наша Україна» під час парламентських перегонів. А у 2003 році партія Базилюка виступала номінальним організатором донецьких мітингів проти Ющенка та поширювала від свого імені чорний піар проти нього.

Найкращим чином сподівання донбаських сепаратистів початку 90‑х років передають газетні публікації тих часів.

Рупором донбаського сепаратизму в перші роки незалежності вважалася газета «Донецкий кряж», яка почала виходити з січня 1993‑го. У газеті просувалися, головним чином, дві ідеї — федералізація України та якнайтісніше співробітництво з Росією аж до створення конфедерації. Крім того, «Донецкий кряж» займався популяризацією проросійських партій і рухів.

Засновниками газети було подружжя Глотових. Великих грошей вони не мали, тому спочатку видавали «Донецкий кряж» порівняно невеликим накладом, та все ж свою аудиторію газета здобула. Вже у другому номері вийшло інтерв’ю лідера ГКУ Олександра Базилюка, пізніше регулярно публікувалися статті Дмитра Корнілова. До речі, обидва ці діячі не дожили до початку війни 2014 року і не побачили, чим у підсумку закінчилася їхня багаторічна праця.

Інтерв’ю Базилюка, яке вийшло у другому номері газети «Донецкий кряж» під назвою «Ми спасемося», наочно демонструє систему поглядів донбаських сепаратистів, що існувала на зорі української незалежності, тому варто навести з нього кілька цитат.