Як Україна втрачала Донбас

«Серед суверенних республік Україна — одна з найбільш «незалежних». Вона, точніше її політичне керівництво, зробила найбільший вклад у руйнування Союзу, а тепер розвалює СНД. Природно, що, вийшовши з рубльової зони і досягнувши успіху у холодній війні з Росією, вона відчуває величезні труднощі. Сьогодні ціни на основні продукти харчування та промтовари в Україні у 2–3 рази вищі, ніж у Росії. Виробництво падає, підприємства зупиняються, а, дивлячись на наші розхристані фінанси, хочеться поставити питання, що ж у нас відбудеться швидше — вся паперова маса перетвориться на українські гроші, або навпаки, наші гроші перетворяться на звичайний папір», — говорив Базилюк.

Нескладно відзначити тут явні маніпуляції. У цьому та інших своїх інтерв’ю Базилюк виставляв економічні проблеми України наслідком «непомірної суверенізації» і виходу зі складу СРСР. Хоча було очевидно, що корінь проблем зовсім в іншому — весь пострадянський простір переживав тоді перехідний період. Соціалістична планова економіка впала, ринкова ще не сформувалася. Радянські підприємства зупинялися тому, що просто не могли працювати в умовах капіталізму. Відбувалося це, зрозуміло, не тільки в Україні. У Росії йшли рівно ті ж самі процеси. І російські рублі на початку 90‑х перетворювалися на папір так само стрімко, як і українські купони. Але об’єктивна економічна реальність суперечила світогляду Базилюка та його однодумців, тому незручні факти вони вважали за краще ігнорувати.

Із того ж інтерв’ю стає зрозумілим, кого донецькі сепаратисти вважали своїми головними противниками і на кого покладали відповідальність за всі біди країни.

«Відповідальність за розвал економіки несе номенклатурна верхівка колишньої КПУ. Але цю відповідальність із нею повинні розділити і націоналістичні сили — Рух, УРП та інші організації подібного штибу», — стверджував Базилюк.

У підсумку він перераховував основні програмні тези власної партії, серед яких були такі пункти: боротьба з ідеологією націоналізму і тоталітаризму, федеративно–земельний устрій Української держави, державний статус двох мов, підтримка інтеграційних процесів СНД, повернення України до рубльової зони.

Усі ці пункти, крім останнього, пізніше лягли в основу ідеології різних проросійських сил України і кочували з однієї передвиборної програми до іншої протягом наступних 20 років.

Повернення до рубльової зони, яке ще здавалося можливим у 1993 році, незабаром стало нездійсненним завданням, і від цієї вимоги згодом відмовилися.

Перші донбаські сепаратисти не доходили у своїх публікаціях до повного заперечення України, хоча насправді мріяли про злиття України з РФ. Оскільки друкувати відверті заклики до ліквідації державності вони не могли, у своїх статтях проросійські діячі східних областей почали пропагувати якусь «Антиукраїну». Тобто таку українську державу, в якій не було б нічого українського: Україну без української мови, українських національних героїв, української історії. «Правильними» в такій «Антиукраїні» вважалися лише ті державні діячі, які були орієнтовані на союз із Росією. Усі інші оголошувалися зрадниками, фашистами та ворожими наймитами.

СТРАЙК У ДОНЕЦЬКУ ТА РЕФЕРЕНДУМ 1994 РОКУ

На початку 90‑х донецька еліта ще не оформилась у той грізний моноліт, яким вона стала через десять років, однак уже не соромилася заявляти про свої амбіції.

Ключову посаду у Донецьку обійняв Юхим Звягільський, який був еталонним втіленням образу «червоного директора». Разом із ним до міськради прийшла і його команда, багато членів якої, зокрема Володимир Щербань, Володимир Рибак та Олександр Лук’янченко, пізніше також стали впливовими політиками. Почав формуватися «донецький клан».