Як Україна втрачала Донбас

В економічної кризи початку 90‑х було багато причин, але популісти того періоду давали на всі питання суспільства прості відповіді — виною всьому є розпад СРСР та дії «ворогів». Донецька еліта вчасно зрозуміла, як можна використати протестні настрої голодних людей у власних інтересах. Провину за кризу вона поклала на своїх опонентів у Києві. Крім того, населенню почали втовкмачувати, що Донбасу необхідна регіональна самостійність, оскільки всі зароблені гроші у нього «відбирають».

На початку червня 1993 року стався черговий стрибок цін. Це було формальним приводом для початку шахтарського страйку на Донбасі. 7 червня першими на площу перед Донецькою обласною радою вийшли страйкувати робітники шахти Засядька, яку й надалі неофіційно контролював тодішній мер Донецька Юхим Звягільський. Незабаром до них приєдналися також гірники інших шахт. Страйкова хвиля наростала. Загалом, згідно з газетними публікаціями тих часів, до неї підключилися співробітники 230 вугледобувних підприємств.

Страйк мав одну важливу особливість — шахтарі не тільки вимагали підвищення зарплати, а й висували політичні вимоги. Вони хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу, а також відновлення економічних зв’язків із Росією. Місцева влада відреагувала на вимоги шахтарів досить оперативно, і це наштовхувало на думку, що політичні вимоги гірників були заздалегідь узгоджені з регіональними лідерами. Вже наступного дня після початку страйку депутати облради підтримали вимоги шахтарів і, нібито «виконуючи волю народу», винесли на XV сесію облради питання про автономію Донецької області.

Акції справді виявилися масовими і загрожували повністю паралізувати економічне життя регіону, а також перерости у масштабні заворушення. Із трибун лунали досить радикальні заяви. Серед них — і заклики до відокремлення Донбасу від України. Центральна влада була відверто налякана розмахом протесту, тому відразу ж висловила готовність іти на поступки. За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. Ще за кілька днів було оголошено, що уряд підвищує зарплату гірникам.

Такі кроки одразу ж охолодили запал невдоволених шахтарів. Більшість трударів цікавив тільки матеріальний бік справи, до політики вони були байдужими, тому поступки влади були розцінені як перемога, і незабаром страйк було припинено. Але в умовах інфляції 1993 року підвищених зарплат народу вистачило не надовго. Уже до кінця року зростання цін повністю «зжерло» всі надбавки. Єдиним, хто однозначно виграв від страйку, був Юхим Звягільський, який різко пішов на підвищення і став одним із перших людей у державі. Після того, як Кучма пішов у відставку, Звягільський дістав посаду в. о. прем’єра і фактично очолив Кабмін.

Кейс Звягільського і визначив формат взаємин «донецьких» із Києвом на довгі роки. У 1993 році регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом — дієвий спосіб отримати владу. Одним лише страйком справа не обмежилася. Пристрасті вирували весь 1993‑й. Місцева еліта й надалі говорила про федералізацію і не залишала спроб у тій чи іншій формі виторгувати у Києва автономію. Восени 1993 року у донецькій пресі замиготіла абревіатура РЕС, яка означала «регіональне економічне самоврядування».

Журналіст Олександр Пєхотін у 2005 році так описував ці події у своїй статті для донецького сайту «Остров»:

«На початку жовтня 1993 […] було ухвалено рішення про те, що шахтарі гарантують облраді підтримку в реалізації основних положень РЕС. У разі опору центру донецьким ініціативам шахтарі обіцяли вдатися, в тому числі, і до крайніх заходів: припинення відвантаження за межі області продукції, що випускається за держзамовленням, блокування банківських рахунків, пікетування транспортних магістралей. І, як писала газета «Город», «відкидаючи геть усі підозри щодо сепаратизму, шахтарі не приховують, що розглядають РЕС як першу сходинку до федеративно–земельного устрою України».