Як Україна втрачала Донбас

Перший серйозний спалах сепаратистських настроїв на Донбасі стався у 1993 році. Фактично це був стартовий рік реальної незалежності, коли Україна вже стала повноцінною, самостійною державою. Увесь 1992 рік вона все ще за інерцією залишалася УРСР. До листопада 1992‑го в країні ще ходили радянські рублі, а на Олімпіаді в тому ж році українські спортсмени виступали у складі збірної СНД. Здавалося, до 1993 року не всі усвідомлювали, що незалежність — це по–справжньому. Багато хто вірив, що СРСР в якомусь вигляді ще буде відновлений. Проросійські сили покладали великі надії на СНД, в якому бачили прообраз майбутнього оновленого Союзу. В ту пору це об’єднання ще здавалося перспективним, і ніхто не міг знати, яка безславна доля спіткає його в майбутньому.

За інерцією далі існувала і соціалістична економіка, яку чиновницький апарат уже не в силах був контролювати. Україну охопила жорстока криза, і тодішнє керівництво мало дуже слабке уявлення про те, як із неї виходити. Цим охоче користувалися проросійські політики, які поспішали пояснити всі проблеми розривом економічних зв’язків між радянськими республіками. І мільйонам жителів промислових регіонів сходу України це пояснення здавалося правдоподібним.

У 1993 році, коли стало ясно, що Україна як незалежна держава з’явилася всерйоз, еліта Донбасу усвідомила, що своє місце їй доведеться шукати вже в рамках нової системи управління, і зробила першу спробу заявити про себе. Місцева влада (великого бізнесу у той час ще не існувало) почала активно просувати ідею регіональної самостійності.

У лютому 1993 року голова Донецької обласної ради Вадим Чупрун дав інтерв’ю газеті «Донецкий кряж», де висловився на підтримку федералізації України. Тоді він озвучив позицію практично всієї регіональної еліти, яка на той час ще складалася з номенклатури та «червоних директорів».

«Давно ведуться розмови про федералізацію. На жаль, крім слів, ми далеко не просунулися. Багато цивілізованих держав з урахуванням своєї специфіки вже давно пішли цим шляхом. Ми вивчаємо досвід Німеччини, Швейцарії, США. Взяли все, на наш погляд, прийнятне для нас. Порадили ввести офіційну статтю до проекту Конституції країни. Регіони повинні мати внутрішню та зовнішню самостійність. Самостійність регіонів зміцнить державу», — казав Чупрун.

Важливо розуміти, що у 1993 році «регіональна самостійність» означала зовсім не те саме, що у 2014‑му. Усі найбільші підприємства регіону на той момент перебували ще у державній власності й експлуатувалися «червоними директорами», які призначалися з Києва. Зрозуміло, це не могло подобатися регіональній еліті. Регіональна самостійність, якої хотіли «донецькі», мала б дозволити їм встановити фактичний та юридичний контроль над промисловістю Донбасу.

У Києві від такої ідеї, у свою чергу, були не в захваті. Поступатися напору регіональних князьків ніхто не збирався, і тоді еліта Донбасу вирішила використовувати у власних інтересах протестні настрої жителів регіону для шантажу центральної влади. Весь 1993 рік економічна ситуація в Україні погіршувалася. Стрімко росли ціни. Введені в обіг купони так само стрімко знецінювалися. Почалися перебої в роботі підприємств, а отже — і з виплатою зарплат. Було зрозуміло, що сотні тисяч людей приречені втратити роботу, адже заводи, які працювали на оборонну промисловість СРСР, не мали шансів вижити в нових ринкових умовах. Після закінчення «холодної війни» вони стали просто не потрібними.

Особливо важка криза вразила вугільну галузь, де проблеми накопичувалися десятиліттями. Як відомо, масові шахтарські страйки на Донбасі почалися ще в радянські роки. Вже тоді шахтарі скаржилися на нестерпні умови праці та побуту. Радянський міф про багатих гірників, які жили в достатку за часів СРСР, насправді має мало спільного з реальністю, хоча існує і досі.

У 1991 році радянський журналіст Володимир Молчанов зняв фільм «Забій», в якому розповідав про проблеми шахтарів Донбасу. Показані у фільмі радянські гірники аж ніяк не виглядали щасливими, скаржилися на численні проблеми. З розпадом Союзу ситуація у вугільній галузі далі погіршувалась. Але більшість гірників не знала та й не хотіла знати справжніх причин кризи. Адже маси, як правило, не схильні аналізувати ситуацію, якщо їм пропонують прості відповіді.