Як ведеться, так і живеться

— Що ж ти знаєш? Хоч би кого у сусіди пустив — все б охвітніше, веселіше жилося… А то товчись сама на дві половини, сиди, як дурна, у чотирьох стінах — слова нікому сказати.

— Ат! толкуй! — понуро одкаже Онисько і піде з хати. І бачить Явдоха, як те питання на цілий день згорбить Ониська, замкне йому рота, заніміє мову.

Перед жнивами у Йосипа знайшлася дитина. Одні казали — син, другі — дочка, треті клопоталися, що рано б ще тій дитині бути, чули, либонь, як напустився Йосип на Параску за ту дитину, як Параска, коли не було Йосипа дома, гойдала його, наказуючи: «Моє ти паненятко!» Не знаєш, чому вірити. Хочеться старій бачити онуча, хочеться провідати сина, так хочеться — аж коло серця пече. Вона таки і не видержала: купила хрестик, спекла буханця і пішла до сина у неділю.

Нужда, недостача, неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний — він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло — і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов — чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все — таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.

— Навіщо його утрачатися? — гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.

Стара не змогла довго сидіти у їх — сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.

— Не барися ж, — сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.

«Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?» — думала вона, і їй так гірко — гірко стало.

— Йосипе! скажи мені по правді, — почала Явдоха дорогою, — гарно ви живете?

— А що? — глухо спитався Йосип.

— Люди таке говорять, — почала з плачем мати. — Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.

Йосип зітхнув — похнюпився.

— Зітхаєш! Не слухався батька — матері…

— Годі, мамо, годі, — непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове «годі».

— Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед ним, покорився. Коли б ти бачив, як він постарів, змарнів… цей його рік нінащо перевів. Прийди, сину… покорися… У нас друга половина пустує. Перейдете туди — все ж хоч свій захист буде… Не знатимете такої нужди.

— Ніколи!.. нізащо!.. — глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.

Явдоха мала щось казати.

— Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, — обірвав її Йосип і круто повернув від неї.

Явдоха глянула услід синові — наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…

Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитий стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того — жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка — як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить — нагинає до самої землі.

Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..

Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс — вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?

— Молодець буде! — одказував Онисько…

І от став він підростати — Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.

— То мужик, хлібороб, — жартував Онисько, указуючи на Якова, — а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…

Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?..

Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її і Онисько.

— Чого це?

Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його.

Онисько мовчав.

— Ти спиш? — спитала стара.

Онисько, хоч і не спав, не обзивався…

Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить — мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано — негадано нападеться на Якова…

— Чи так хазяїни роблять? — почне виговорювати, запримітивши який непорядок. — Той би так не зробив ніколи… — промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.