Як ведеться, так і живеться

Не забарилися і гості. Йосип увів Параску у хату і підвів до батька — матері. Старі стріли їх, як молодих, з хлібом — сіллю. Явдоха, схлипуючи, обцілувала і невістку, і онука; старий підставив невістці лоб, а онукові руку; дитина одвернулася і начинила репету; з Настею Параска поцілувалася у губи і зараз же втерлася, потім Йосипа й Параску завели за стіл і почали знову їсти та пити. Параска за всіх їла, всього смакувала; сина передала вона Явдосі, і стара тішилася з онуком.

— Це поздоров боже Насті, — казав старий, коли що хвалила Параска. — Стара вже нікчемна стала… Це все вона у нас мастикує.

— Це нагадує мені давнє, — щебетала Параска, пропустивши одну — другу дулівки, — як ще ми жили з матір'ю у пана в горницях… Боже! Чого там тільки не довелося з'їсти, спити? Нігде, мабуть, не доведеться уже так удруге.

Йосип більше мовчав і понуро дивився на жінку, як та про Ратієвщину виспівувала. Коли ж Параска дуже вже заговориться, він стиха та й обірве її примовкою:

— Гаразд, гаразд, одно погано, що ми там, у Ратієвщині, та нічому не навчилися.

— Коли ж мені було учитися? Я тоді ще в кукли гралася, — бликнувши очима, одкаже Параска і знову почне про те, що вже десять раз розказувала.

Тими переказами, своїми згорда замірами вона усім відразу не подобалася, усіх одвернула від себе. Онисько наче і слухав її щебетання, та все поз уха пускав, Явдоха більше з онуком вовтузилася, Яків приставав до брата випити… Настя дивилася на Параску та думала: «Видно, їй і трохи не шкода Йосипа, бо не щебетала б так, знаючи, що, може, через тиждень тільки й бачитиме його». Йосип, тільки кинув оком на своїх, зразу помітив, що не таку невістку ждалося батькові—матері, не таку сестру брату — братовій. Йому робилося сумно, гірко. Він ще через місяць, як побралися, побачив, як гірко помилився; та все таїв на своїй душі, гнітив на своєму серці. Поки ще сам на сам був з нею, все більше змовчував, мирився з своєю долею — сам здобув, сам і зноси на здоров'я; а тепер, коли він укине її у чужу сім'ю, тільки вміючу наряджатися, та хвастати, та хвалитися тими розкошами, які вона звідала, живучи у горницях, — йому робилося так гірко, так трудно… Парасчине щебетання гострим серпом драло його по горлі. Він ставав далі все сумніше та мовчазніше; серце його ждало тільки слова накриво, щоб спалахнути. Він стільки раз обривав Параску, і вона кожен раз хоч з трудом, а змовчувала. Все те таїлось на душі, гнітило… Ось воно і прорвалося…

— Чому ви, сестро, не одвідаєте ковбаси? — спитала Настя, як випили по чарці тернівки. — Все те солодке та солодке, а з його ніякого наїдку, тільки одно нудитиме… Прошу вас — одвідайте та й скажіть, чи добра наша ковбаса?

Параска узяла кільце, пожувала — пожувала та й виплюнула.

— Негарна, — одказала вона, беручи маковик. — От як я у барина їла, нігде вже такої не їстиму: молочна та пухка — губами їж.

Настя мовчки схилилася; Йосип аж позеленів. Він знав, що ту ковбасу готували Настині руки.

— А чи їла ти коли таку у себе, на своєму господарстві? — уїдливо спитав він її.

— При таких злиднях, які ти завів?! — ще уїдливіше одказала вона йому, свіркнувши, наче блискавка, очима.

— А ти ж?., ти!.. — на всю хату ревнув Йосип, затремтівши, як лист на осичині. — Що ти принесла до моїх злиднів? Чи ти порядок такий, як слід, давала? Чи ти хазяйства гляділа? Я ж, як та собака, тільки й знав, що по роботах бігав; спини не розгинаючи, робив, а ти дома тільки спала та вилежувалася… У тебе обіду не діждешся; у тебе і хліб глевкий, і з хати к бісовій матері тепло випустиш.

— А ти знав, нащо брав! — скрикнула собі Параска.

— Так я ж тебе навчу! — гукнув у свою чергу Йосип, ударивши кулаком по столу так, що аж усі здригнули, а діти скрикнули.

Параска, як огонь, зайнялася. Ще трохи — і одно другому б у вічі учепилося.

— Ну, чого ви, чого? — суворо перервав їх Онисько. — Йосипе, годі!

— Щастя твоє! щастя! — сварячись на неї кулаком, сказав Йосип.

— Що, бив би? може, битимеш! Малі руки… руки не виросли! — тріскотала вона, соваючись на місці.

— Мовчи, язичку, а то кашки дам! — глухо одказав Йосип.

— Йосипе! — обізвався Яків. — І чого ти устряв між жінок? Геть покинь їх, іди сюди. Вип'ємо краще… Вони всі одним миром мазані… І моя така!.. Не по їй що — зараз і накриє мокрим рядном… Знаємо ми їх… така вже, бач, натура… Іди вип'ємо… Коли удруге доведеться так? Та чи й доведеться? Покинь їх!

— І справді, нумо вип'ємо… Що вони?! — призро одказав Йосип і посунувся до брата.

Тим часом Настя загомонила Параску, примішався до їх старий — стара. Онисько повів розмову про будущину. Він так не покине Йосипа, він не зоставить Параски. Через сіни у їх зайва хата… Чого Параска буде по чужих хатах тинятися? Тут, дома, їй і покійніше, і безпечніше. Він завтра і перевезе їх.

Параска більше згорда, ніж з дякою, прийняла річ старого… Звісно, вона переїде. Чого їй зоставатися між чужими, коли є свої — рідні? Це страмно було б і родові, як сина у москалі узяли — невістку геть одіпхнути… У їх син, у їх дитина. Хто об йому буде піклуватись, коли батько в службі? Звісно, дід та баба…