ЯНИЧАРСТВО ЯК ПСИХІЧНА ХВОРОБА

Конфлікт свідомості з підсвідомістю в душі яничара породжує алогічну жорстокість та низку інших психічних відхилень, до яких ми всі так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажімо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують і відштовхують. Визначальні патологічні риси гомо совєтікуса – брехливість, заздрість, злодійкуватість і постійний страх (що другим боком вилазить як агресивність) – стали нашими майже національними ознаками. Мало хто з українців сьогодні й помічає їх. Звикли. Велика річ звичка. Як тут не згадати відомий біологічний експеримент: якщо швидко підігрівати басейн, у якому живуть жаби, то нормальні, здорові тварини зразу таки повискакують; якщо ж підігрівати поволі, то звикатимуть… аж доки й виздихають усі від перегрівання.

Нас “підігрівали” довго, повільно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кількість яничарів перевищила критичну масу і разом із окупаційним контингентом забезпечує достатню безпорадність підкореного народу.

Політична консервативність України та її вірність ідеалам старшого брата вражають нині цілий світ. І мусимо визнати, що центральним стабілізуючим чинником українського суспільства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й зміцнення колоніального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постійного й досить розумного культивування. Інакше – дестабілізація з усіма наслідками.

Яничарство – хвороба

Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, гріх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне і в первісному суспільстві цілком виправдане; навіть у тваринному світі калік ізолюють або вбивають.

Людська спільнота, взагалі кажучи, теж ізолює душевно хворих, не дуже відрізняючи їх від злочинців. Це нормальна захисна реакція здорового суспільства.

Але коли психічна хвороба набуває характеру епідемії, то всіх хворих ізолювати неможливо; прикладів аж надто багато – пияцтво, наркоманія, сексуальна стурбованість, булімія, клептоманія, релігійний, політичний та національний фанатизм і т. ін. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх ізолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, і не будь таким. А тепер п’яниць стільки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який ідіот, не п’є навіть у свято. Це нормальна захисна реакція нездорового суспільства.

Критична маса яничарів – це така їх кількість, коли їм уже ніхто не дивує, а далі суспільство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальні, повноправні люди. Та від того яничар не перестає бути тяжко хворою істотою, страждання якої вдається хіба що притупити наркотиками, розвагами та іншими втіхами загальної деградації.

Патогенез

Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела ці два твердження в одну систему рівнянь, і вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку від страждань, слабка людина відкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростіше зробити це – перейти на бік противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частіше й не підозрює) про існування підсвідомості. Яничар, коли перейде в табір ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рідної культури нікуди не дівся – це частина його душі, та ще й значно багатша й потужніша, ніж свідомість. Слабкість (але й підступна сила) цієї підводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомітною, ніколи не усвідомлюється до кінця. Та йде час, і під тиском реальних обставин з підсвідомості, з найглибших глибин душі яничара починають зринати й обзиватися до нього якісь неясні, незрозумілі потреби, почуття, мрії, образи, спогади, бажання, мелодії, сни… Він нічого вдіяти з ними не може, бо вони непідвладні логічному осмисленню, аналізу й запереченню; вони просто є. І допікають. А дійшовши чіткого усвідомлення, входять у непримиренну суперечність із усталеним ладом душі, з наявною свідомістю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.

Боротьба, від якої тікав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнішнього світу у внутрішній. Суб’єкти цієї боротьби – дві етнічні культури; як природні компоненти етноценозу, вони аналогічні видам у біоценозі і, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змішувати й перебовтувати їх, але й у суспензії вони залишаються кожна собою і за стабільних умов розділяються. Міжкультурний покруч (тобто, індивід, в якому вже припинилася боротьба двох різних культурних природ і утворилася якась ніби стійка суміш) – явище таке ж неймовірне, як і покруч міжвидовий, і таке ж безплідне й безперспективне. Хоча хто його знає… он же існують чудові робочі створіння – мули, що силою й витривалістю значно перевершують і осла, й коня! От якби ще й розумом…