ЯНИЧАРСТВО ЯК ПСИХІЧНА ХВОРОБА

Чим далі заходить цей процес, тим стійкішим і незворотнішим він стає, бо опір покруча освіті прямо пропорційний його заяничаренню. Разом із тим, послідовне і все глибше заяничарення ніколи не веде до видужання, бо первісний багаж підсвідомості не підлягає вилученню. Небажання вчитися, небажання знати – закономірна психічна реакція на непримиренний внутрішній конфлікт.

Цей показник – опір освіті – може бути критерієм доцільності лікування. Сильний опір не означає невиліковності, але вказує на нерентабельність масового лікування. І якщо йдеться про суспільний ресурс освітянських сил, то краще спрямувати його на перспективніший людський матеріал, який потім міг би утворити лікувальне середовище для тяжко хворих.

Таким перспективнішим матеріалом є діти. Свідоме й розумне виховання дитини забезпечує достатній імунітет проти яничарства, але до такого виховання суспільство сьогодні не здатне. Якщо й трапляється розумне виховання дітей, то не стільки завдяки свідомості виховників, скільки силою інерції давньої, традиційної, налагодженої до автоматизму етнічної педагогіки. Втрата, точніше, невжиток народом своєї культури спричинює, серед інших деградацій, і байдужість до виховання та освіти дітей. Безпритульних дітей сьогодні значно більше, ніж ми бачимо; мільйони батьків, вдягнувши й нагодувавши дитину, виганяють її з хати – здають у тюрму під назвою „школа”; а багатьом цього не досить, і вони ту дитину ще засилають у різні гуртки, секції, студії, курси – куди завгодно, аби воно на голові не сиділо. А там – у школі, гуртку і т. д. – на дитину вже чекають не дочекаються професіонали, які люблять її ще палкіше, ніж батьки… Дітям справді немає куди притулитися. Безпритульні. Неосвічені, привчені до брехні й не привчені до роботи, хіба ж не підуть вони в яничари?

Усвідомлення масштабів руїни виховної та освітньої культури має стати першочерговим духовним подвигом українців, бо без цього – найважчого – кроку не буде дороги нагору.

Висновки

Епоха імперій, колоній, прямих брутальних загарбань доходить кінця. Це не означає, що не буде більше грабунку, визиску, паразитизму. Навпаки, християнська цивілізація досягла таки того рубежу, коли дармоїдів стало більше, ніж виробників, і комусь треба буде їх годувати, бо працювати вони не хочуть, не вміють і не будуть. Вони прекрасно засвоюють принципи демократії, а тому не вимруть ні від голоду, ні від сорому. Зупинити їх розмноження неможливо, а вбивати негуманно.

Це означає, що світ мусить переходити до воєн безкровного типу. Починається така собі гуманна епоха глобального соціалізму, коли народи підігріватимуть і підсмажуватимуть одні одних на повільному вогні – щоб, не дай Боже, не проливати кров людську…

Які шанси України у цьому грядущому всесвітньому соцзмаганні?

Дуже високі шанси:

1. Ми ще й досі не втратили того розуму й таланту, який формувався протягом кількох тисяч років напруженої й різноманітної праці, що її вимагала наша земля.

2. Ми одержали грандіозний досвід виживання – лицемірства, тихої наполегливості, пристосування до нестерпних умов.

3. Нас перестали відстрілювати, механічно й масово знищувати. І, схоже, це вже не повернеться.

4. Ми маємо – юридично – територію й державу.

Як реалізувати ці шанси?

Передовсім – здихатися найтяжчої масової психічної хвороби – яничарства. Тобто, усвідомити й вирішити проблему національної освіти. Тобто, розірвати зачароване коло – а інакше не буває. Лише після цього можна буде всерйоз говорити про феномен українства і світову місію української культури. Говорити можна й тепер, та немає кому слухати.

____________________