Інтуїція

Коханий Софії ще довго монотонно й грізно говорив, і в кожному реченні було оте моторошне слово – смерть. Смерть, смерть, смерть чигала на кожному кроці, підстерігала законослухняного громадянина. Складалося враження, що з її грізних лабетів нікому не вирватись, і питання полягає лише в тому, наскільки довго людина зможе уникнути смерті. Те, що кожний рано чи пізно буде покараний, - причому альтернативи нема: тільки смерть! – було зрозуміло кожному. В буденному житті думки про смерть теж доволі часто приходять до пересічного громадянина. Але в моєму місті, як я здогадувався, це стало невід’ємним атрибутом життя – і смерть засіла голкою в голові кожного міщанина.
І раптом я зрозумів, що оцей небезпечний злочинець – це я. Здавалося, що оця трагіфарскомедія влаштована заради мене одного, смертного, і всі дивляться на мене й чекають, коли я зізнаюся у скоєному мною злочині й на колінах випрошу для себе єдиного, що можливе в цій ситуації, - смерті.
Звісно, на мене ніхто не дивився, і кожному було байдуже, що я стою поруч з ним. Всі, хто був на майдані, стояли сумирно, приголомшені думкою про смерть, яка може настати наступної миті. Здається, сама смерть була би меншим болем, ніж думка про неї.
Раптом усі люди підвели голови й на великому екрані, що засвітився за спиною у Богдана, побачили фотографію небезпечного злочинця. Я на мить запізнився і не з усіма разом глянув на екран, з жахом думаючи, що камери стеження вихопили оцю мою запізнілу реакцію, і вже невідомі нишпорки пильно вдивляються у мене, метикуючи, чому це я виділився з цієї маси зігнаних на майдан людей.
Коли ж я глянув на екран, сумнівів бути не могло: мій величезний портрет красувався на весь майдан перед ратушею. Я ледве стримався, аби не зробити фатального й непоправного кроку: рвонути що є сили з цього майдану, сховатися десь, аби мене ніхто не знайшов. Звичайно, це була наївна думка, і я би не ступив і кроку, як був би роздертий на шматки вірнопідданими і законослухняними городянами.
Я стояв ні живий ні мертвий, чекаючи своєї останньої хвилини. Але ніхто не дивився на мене, не показував пальцем, не намагався вбити, ніби це був не я. І це справді був не я. Аж тепер мені стало зрозуміло, що на великому екрані була моя фотографія – але ще з того часу, коли я не був в осоружному закладі. Я згадав себе. Це був я, тодішній. А тепер у мене було інше обличчя – і ніхто на мене не звертав уваги. Я не знав, що мені робити: радіти чи плакати?

20

Нарешті екзекуція на майдані закінчилась, і той же верескливий голос, що розпочинав дійство, скомандував:
- Розійтися! Всім до робити! Хто знайде злочинця, отримає винагороду!
Мабуть, це була одна світла новина того дня для всіх мешканців міста.
Люди, мов роботи, почали розходитися з майдану, і я пішов за ними, навмання втупившись у спину одного з городян. Я не смів піднести голови, озирнутися навкруги, боячись, аби мене не вихопило недремне око камери спостереження.
Чолов’яга, здавалося, йшов неквапливо, але впевнено розсікав натовп, ніби це він був справжнім господарем майдану і всього міста. Думка, що моєю свідомістю маніпулювали і я недаремно обрав собі у поводирі оцього чоловіка, загніздилась у моїй голові, але я не годен був змінити рішення, аби втупитись поглядом у спину комусь іншому й мандрувати за ним.
Майдан закінчився, і чолов’яга звернув у провулок. Не так уже й багато людей ішло попереду нього і поруч, але в мене не було вибору. Мов невидимий магніт був причеплений у нього на спині, і він притягував мене усе більше й більше.
Я мимохіть глянув на таблички, що були на перехресті майдану і вулички. Майдан був майданом Свободи, а вулиця – вулицею Героїв. Таке можна було побачити лише в дурному сні.
І раптом мій погляд уперся у камеру спостереження. Щось клацнуло в ній, блимнуло червоне світло, ніби невидимий спостерігач сфотографував мене. Мій героїзм і прагнення до волі були остаточно прибиті страхом, і я на собі переконався, що значить, коли душа втікає у п’ятки.

21