Інтуїція

Я вже був не той, що декілька днів тому, і відчував, що відроджуюсь, а моє людське начало бере гору над рабським, котре, очевидно, панувало в тому закладі, де я знаходився. Хотілося зустріти небезпеку у всеозброєнні, обличчям до ворогів, а не втікати світ за очі. Проте я розумів, що мій паперовий героїзм якщо й не коштуватиме мені життя, то повернутися в ненависний заклад я точно можу. А цього мені хотілося тепер якнайменше.
Я чув не тільки гавкіт собаки, а й голоси людей на подвір’ї. Сумнівів бути не могло: вони прийшли по мою душу. Ніби у фантасмагоричному сні я почув скрип дверцят шафи, якої, бачить Бог, раніше тут не було, але хтось невидимий за ніч притарабанив її в майстерню. Я вже знав, що там, за шафою, мій порятунок.
Коли я відхилив дверцята, розсунув одяг і натиснув на задню стінку, то побачив хід у невідоме і щось на зразок довгого коридора, освітленого тьмяним світлом. Я не пам’ятаю, чи усміхнувся сам до себе, настільки все було просто і геніально, але коли зсередини засунув дверцята шафи, почув, що до кімнати увірвалися люди з голосами моїх колишніх переслідувачів у будинку водія сміттєвозки.
Я рвонув у невідоме, втікаючи від них, і не мав часу задумуватися, скільки мені ще отак бігати. Я швидше відчув, ніж побачив, що тьмяне світло у коридорі поволі згасає у мене за спиною, рятуючи від переслідувачів.

15

Бігти мені було легко, ніби на змаганні, коли просто відчуваєш себе вільним, а не борешся за медаль з суперниками. Коридор міг бути тунелем, який повинен був вивести мене невідомо куди.
Я не сумнівався у тому, що саме так і має бути. А ще я знав, що мої переслідувачі ні за що мене не наздоженуть. Не наздоженуть, бо їм і не треба цього робити. Я розумів, що проти мене затіяли брудну гру. Ця моя втеча із закладу, дивовижний порятунок в особі водія сміттєвозки, постійне переслідування, аби я не розслаблявся ні на мить, і, власне, порятунок в останню секунду – все це було задумано якимось невідомим мені режисером, якого я не знав і який з незрозумілих мені причин влаштував цей зловіщий експеримент наді мною.
Як би там не було, але я біг, не замислюючись над подальшими наслідками, бо зараз мені хотілося лише одного – жити.
І раптом я згадав Софію. Це було так несподівано, що я зупинився. Думка, що переслідувачі можуть мене наздогнати, навіть не приходила мені в голову.
Я ніби наяву побачив Софію, відчув запах її тіла, а синьо-сталеві очі дівчини ніби пронизали мене наскрізь.
Шок тривав недовго, і я повертався до тями. Мої переслідувачі й не думали наздоганяти мене, ніби хтось невидимий дав їм команду не заважати мені думати про кохану дівчину.
Я поволі пішов. Згодом тунель закінчився. По сходах я виходив із якогось підвалу. Сонячний день бризнув мені в очі. Від несподіванки я заплющив їх, а коли розкрив, то побачив, що знаходжусь у центрі міста, біля самої ратуші. Годинник на ній почав бамкати, але я не встиг порахувати кількість ударів.

16

Місто видалося мені знайомим і водночас невідомим. Я думав про те, що вже бачив ці будинки й магазини, але щось невловиме змінювало їх до невпізнання. Я відніс це до того, що декілька років знаходився в осоружному закладі. Звичайно, час на місці не стоїть, природно руйнуючи все навколо, а щось руйнують люди.
Люди! Я відчув шалений дискомфорт, дивлячись, як вони снують туди-сюди. Ніби роботи поселились у моєму місті – а що це моє місто, я вже не сумнівався. Їхні механічні рухи нагадували мені ляльок з мого далекого дитинства – неоковирних, на пружинах. Їх можна було так легко зламати, вивертаючи нутрощі, що потім жоден майстер не годен був відремонтувати. Здається, й цих людей зламали, вивернули все, що було всередині, залишивши порожнечу й тіло для годиться.
Доволі швидко я зрозумів, що ніхто нікому не дивиться у вічі, ніби це було заборонено й каралося за законами військового часу. Це не був цнотливий погляд дівчини, яка не сміє підняти очей на чоловіка й червоніє лише від однієї думки, що він на неї дивиться. Це був погляд загнаних у безвихідь людей, яких скував страх.
Я все ще не виходив із схованки й уважно спостерігав за тим, що діється на майдані перед ратушею. Не було чути сміху й розмов, усі були зосереджені й тупо дивилися перед собою.
Згодом око вловило невеличкі камери спостереження на будинках – ще й ще, дуже багато. Здавалося, кожний квадратний сантиметр був під пильним прицілом невидимих людей, які стежили за майданом. Так очь чим викликаний цей людський страх! Мешканці міста бояться, що в їхніх очах прочитають зухвалість, виклик чи просто не так розтлумачать їхні погляди. Мабуть, у них були вагомі підстави, аби боятися.
Мої думки не були викристалізовані у слова, але я добре пам’ятаю, що думав саме так і саме про це.

17