Інтуїція

Мабуть, з просторовою уявою у мене було не все гаразд. З тротуару майстерня, видавалося, була на відстані витягнутої руки, але ми йшли до неї ще з добрих десять хвилин, ніби хтось спеціально віддаляв її від нас, намагаючись за цей час навести усередині необхідний порядок, прилаштовуючи непристосовану будівлю, власне, до художньої майстерні. На раціональному рівні свого буття я, звичайно, усвідомлював, що навіть в епоху розвинутих технологій цього неможливо домогтись. Але якби ж то наш світ був лише раціональним!
Раніше я не мав жодного уявлення про те, якою має бути художня майстерня, але, переступивши через поріг і побачивши, що там є, вже не міг відірватися від думки: все має бути, власне, так, а не інакше.
Це була доволі велика кімната, набагато довша, аніш ширша. Під стінами стояли мольберти з незавершеними картинами, посередині – довжелезний стіл з фарбами, пензлями, склянками з водою. Під вікном сиротиною притулилось акуратно застелене ліжко, яке видавалося тут зайвим і явно не вписувалося в інтер’єр. Це була майстерня художника, а, значить, місце для роботи. Про якийсь відпочинок, а тим паче сон на цьому ліжку мова не йшла. І знову сумніви бджолиним роєм загули у моїй голові. Художня майстерня, а особливо ліжко у ній, видавалися мені витвором уяви, чимось нереальним, чого насправді у дійсності не було, але вороги зробили якісь маніпуляції в моїй голові, змушуючи мене повірити в те, чого не існує.

9

Мою уяву перемкнули на картини, виставлені під стінами – і на декілька хвилин я взагалі забув про художника, завдяки якому сюди потрапив.
Це був зовсім інший світ, який не мав нічого спільного з людським буттям. Картини справді ще не були викінчені, але мною заволоділа грайлива думка. Якби я був художником, залишив би все як є. Кожний, хто дивився би на ці полотна, в уяві домальовував би цілісну картину. Ще не знати, що було би геніальнішим: викінчений художником твір мистецтва чи уявна картина, витворена у мозку і серці того чи іншого оцінювача-глядача.
Мабуть, я не зміг би передати словами намальоване моїм знайомим незнайомцем. Радше можна було говорити про настрій, яким віяло від кожної картини. Я переходив від мольберта до мольберта і на інтуїтивному рівні відчував, власне, оту явно нераціональну, а саме емоційну ауру, яку випромінювала кожна картина. Загалом це було відчуття пробудження в людині людського, сокровенного, властивого тільки їй. З іншого боку, це був виклик навколишньому жорстокому світу, в якому жила людина. Я відчував цей задум художника і був упевнений, що все є саме так, як я думаю. Але було ще щось незбагненне, що втікало від мене, не давалося до розуміння, ніби я ще не був готовий уяснити його суть. Це злегка бентежило мене, але, скільки я не напружував мізки, ніяк не міг упіймати того, що ще ховалося від мене за цими картинами.

10

Час, відведений мені на милування картинами, був вичерпаний. Коли я повернувся до реальності, то біля ліжка побачив невеличкий столик, ущент заповнений продуктами харчування й напоями. Звісно, я його раніше не помітив, і хтось невідомий домалював його у моїй уяві.
Іван Смеречнюк жестом чарівника запросив мене до столу. Я вперше за весь цей час усміхнувся сам до себе – і це означало, що фантасмагорія і реалії життя, сплівшись воєдино, мов коханці, уже складають мою сутність і не можуть існувати окремо одне від одного.
На столику були ковбаси й риба декількох видів, різноманітні салати, огірки й помідори, цибуля та маслини, з напоїв – горілка, вино, сік і мінеральна вода. Я усвідомлював, що так багато їжі та питва не можуть уміститися на невеличкому клаптику стола, але з відчайдушністю приреченого приймав правила нав’язаної мені гри.
Поки я поринав у свої філософські медитації, на столі, мов з повітря, з’явилися тарілки, виделки й склянки, їм теж знайшлося місце на крихітній площі, а художник на правах господаря запросив перекусити чим Бог послав.
Коли тепло від горілки розлилося моїм зболеним тілом і я почав їсти усе підряд, то доволі швидко усвідомив, що продукти на столі й напої є штучними. Ніби сам Іван Смеречнюк намалював їх, надавши правдоподібного вигляду, але навіть йому не під силу було наповнити їх смаком і ароматом. І лише хліб, здається, був справжнім, витвором звичайної селянської печі.
Дивні спомини почали народжуватись у моїй голові, щось незборимо-дитяче виринало в уяві, але Іван Смеречнюк, явно занепокоївшись, брутально усе перервав:
- Що ти хіба хліб їж?! Дивись, скільки тут усього смачненького!
Мабуть, мій погляд не віщував нічого доброго, бо холодний блиск у його очах миттєво щез, і самі очі замість сталевого несприйняття стали випромінювати небесну блакить і дитячу безпосередність:
- Розумію, розумію... Вам декілька років не давали у закладі хліба.

11