Я не пам’ятаю, скільки йшов; мабуть, з добру годину. Ноги переставали слухати мене. Серце бухкало в грудях, вириваючись назовні. Треба було відпочити, але лісова дорога, зробивши останній поворот, несподівано закінчилась, і я побачив перед собою розкидані хатки. Сумнівів бути не могло: я був у передмісті.
Мабуть, мені слід було відпочити, перевести дух, набратися сил. Але ноги вперто несли мене вперед, хоча мозок пручався: не вір, буцімто місто – це воля.
Я швидко, як на мене, оминув хатки у передмісті. Здається, мене ніхто не помітив, і я нікого не бачив. Нарешті заповілося на міську вулицю, обабіч якої вже були не лише приватні будинки, а й дво- і триповерхові приміщення. Це могли бути контори заводів чи фабрик. За ними я дійсно побачив довгі цехи якогось підприємства. З великої труби валив дим – життя продовжувалося.
Здалеку я побачив якогось чолов’ягу, який йшов назустріч мені. Я весь зіщулився, але – о, диво!- всередині мені стало легко і радісно. Душа раділа, що побачила людину. Це міг бути мій ворог, який зараз схопить мене і запроторить до цюпи, але я радів з’яві нової людини в своєму житті.
Втім, мозок спрацював на самозбереження мого тіла, якщо не душі, - і я перейшов на інший бік хідника. До мого першого перехожого у новому житті було ще далеко, так що мій перехід через дорогу не мав би викликати якоїсь підозри, але інтуїтивно я відчув, що це не так. Ми сходились, і я намагався не дивитися на нього, щоб він не бачив мого обличчя, і все ж мені було цікаво глянути, що це за тип о цій ранній порі міряє кроками вулицю на околиці міста. Здається, наша цікавість була обопільною, бо я швидше відчув, ніж побачив, що незнайомець теж намагається розгледіти мене, хоча вдає, буцімто я йому нецікавий.
Серце моє пішло у п’ятки, коли я побачив, що він теж переходить дорогу і йде навпрошки до мене. Я заледве опанував себе. Колишнього страху, як ще вчора чи декілька днів тому, не було, але його залишки випаровувалися поволі. Страх, як важка хвороба, не хотів здавати свої позиції, опирався, як міг, але нічого вже не міг протиставити організму, що одужував.
З висоти прожитого я тепер можу сказати, що позбувався поволі страху в собі. Я не був героєм, не робив різких порухів: нині я - раб, а завтра – вільний. Мабуть, такий розвиток подій є згубним для будь-якої особистості. І народи, котрі звільняються від рабства, не повинні різко ставати вільними. На все свій час, і еволюція є набагато ефективнішою й продуктивнішою, ніж революція.
А незнайомець наближався до мене. Він чітко карбував крок, як колишній військовий чи міліціонер. Я вже бачив його гладко поголене обличчя, акуратно підстрижені вуса. Я ще не добрався поглядом до виразу його очей, але вже відчував, що нічого доброго мені ця зустріч не віщує. Коли ми зустрілися поглядами, його очі випромінювали тепло і ласку. Це були холодні тепло і ласка. Я вже вмів розрізняти щиру посмішку від удаваної, зацікавленість людини в тобі від необхідності просто балакати з тобою. Мені нав’язували дружбу, і я мав би її прийняти, проте пручався штучності людських взаємин.
Здається, за якусь долю секунди незнайомець зрозумів, що коїться у мене всередині. Його крок видався мені вже не таким пружним, погляд з доброзичливого став ворожим, а потім байдужим – і ми розминулися, не привітавшись і навіть не подивившись зблизька один одному в очі. Лише його запах видався мені знайомим, адже кожна людина має свій неповторний запах. Розклавши його на складові частини, можна було би прочитати будь-яку особистість, скласти не лише її фізичну чи хімічну формулу, а й побачити дещо більше.
Я йшов, застерігаючи себе не оглядатись, але не втерпів – і побачив його погляд, розчарований, винуватий, ніби людина не виконала завдання, покладеного на неї. Мені було все одно, я твердо йшов до мети. Я обрав волю, а не рабство.
4