Інтуїція

Стіл був застелений газетами, і я від нічого робити став читати.
“Лише Велика Серпнева комуністична революція розкрила потенціал наших людей, - писалося в одній статті під заголовком “Здобутки Великої революції”. – Нині вони згадують незалежність України як дурний сон. Комуністична ідея зробила їх щасливими”.
Що за маячня? Не встиг я обдумати прочитане, як почув кроки по той бік дверей. Здавалося, що йшов старий дідуган, важко переставляючи ноги. Невже до мене? Ні. Почувся скрип дверей у сусідній комірчині. Я вслухався, аж дзвеніло у вухах, але більше звуків не було чути, ніби старий за стіною затаївся, прислухаючись до того, що роблю я.
Байдужість заволоділа мною, і я продовжив читання веселенької статті, не замислюючись над змістом: “Великі перетворення, здійснені у нашій країні за 25 років після революції, свідчать про геній нашого народу, його непереборне прагнення до свободи. Вільний розвиток особистості забезпечений економічною і соціальною політикою партії. Не турбота про кусник хліба, як було у чорні роки незалежності, а повноцінне існування творчих людей – ось головний здобуток Великої Серпневої комуністичної революції”.
Я перевів погляд на іншу газету, але й там статті були присвячені цій загадковій революції, якої я не пам’ятав і не знав.
Мимохіть мій погляд вихопив чорну рамку під статтею: Володимир Больбаков, другий секретар ЦК Компартії України. Больбакова вже нема? Я нахилився над столом і уважно став читати невеличку замітку, виділену напівжирним шрифтом: “Це була остання стаття нашого бойового товариша. Сьогодні він загинув смертю хоробрих, намагаючись упіймати небезпечного злочинця. Ворогам нашої держави не уникнути народного правосуддя”.
Вихором у голові пронеслися думки: небезпечний злочинець – це я, а Вольвакова стукнули свої ж, адже це він спричинився до моєї втечі.
Я поступав, звісно, не по-християнськи, але усмішка засяяла на моєму обличчі.

5

Раптом двері до мого підвалу різко відчинились. Я нічого не бачив, бо був засліплений променем потужного ліхтаря.
Коли я отямився, біля мене стояло декілька шафоподібних охоронців з квадратовими черепами – і всі, здається, мали одне і те ж обличчя, мов брати-близнюки.
За якусь мить у дверях з’явилась Софія, моя Софія. Вона була чарівною, і я мимоволі замилувався нею. Я готовий був вибачити моїм ворогам кількарічне ув’язнення в осоружному закладі, мої поневіряння після втечі, лиш би бачити дорогу мені людину.
Однак я відразу відчув зміну настрою у поведінці Софії. Вона була холодною, як лід, недоступною і пронизувала мене колючим поглядом. Чи моя це Софія? Чи це її бездушний клон?
- Пане редакторе, ми вам вдячні за пророблену роботу. Ви один з найкращих наших агентів, - чужим голосом, мов робот, говорила Софія. – З нагоди двадцятип’ятиліття Великої Серпневої комуністичної революції вас удостоєно категорії “дельта” в рангу агентів. Вітаю і бажаю подальших успіхів.
Поки я приходив до тями і переварював, що означає та клята “дельта”, Софія підійшла до мене і міцно потиснула руку. Я швидше відчув, ніж зрозумів, що вона залишила у моїй долоні записку, і я після рукостискання поспішив затиснути в кулаці клаптик паперу.
Лише якусь мить на мене дивилася та Софія, яку я знав і запам’ятав, здається, на все життя. Але та мить була занадто короткою, аби я міг насолодитися. Знову на мене дивились очі льодяної королеви, які несли не кохання, а смерть.
Софія вже йшла до виходу, за нею – шафоподібні охоронці без ознак інтелекту, запрограмовані на знищення будь-якого супротивника, а я стояв знесилений від напруги.

6

Коли їхні кроки стихли і на мене звалився гуркіт тиші, який не вщухав у вухах, я розгорнув зіжмакану записку й прочитав: “Коханий, я завтра постараюсь звільнити тебе від усіх поневірянь. Твій господар – провокатор, стережись його. Цілую. Твоя...”.
Звісно, вона не могла написати “Твоя Софія”, аби не видати себе з головою, якби записка потрапила до чужих рук. Я ладен був розцілувати цю записку, якої торкалися руки моєї коханої, але розумів, що цей речовий доказ треба знищити, аби не підставити Софію.
У найближчі хвилин п’ятнадцять це стало моїм улюбленим заняттям. Спочатку я, декілька разів перечитавши записку й насолоджуючись кожним словом, роздер її на дрібні клапті, так що годі було склеїти усе докупи. Але цього мені видалося замало. Я запихав кусники паперу собі до рота, ретельно їх пережовував і запивав водою з чайника. Це було неприємно і ще не знати як могло позначиться на моєму шлунку, але я розумів, що іншого виходу нема, що хоч таким чином я можу убезпечити Софію від великих неприємностей. Вона мені про це не сказала і не написала, бо, мабуть, розуміла, що я й сам здогадаюсь зробити саме так. Втім, заради коханої я готовий був з’їсти не те що папір, а й, здавалося, залізо зубами гризти, аби лиш ніщо не загрожувало її здоров’ю і самому життю.
Коли з неприємною процедурою було покінчено і я готовий був насолодитися думками про Софію, двері знову різко відчинилися й на порозі постав господар цієї квартирки-підвалу.

7