Інтуїція

Люб’язність, яку він випромінював напередодні, з його обличчя ніби вітром здуло. Здавалося, що він боїться мене, і саме оце почуття страху ним керує, не дає розслабитися, бути самим собою.
Значно пізніше, коли я подумки пробігав своє життя і згадав цього чоловіка, зрозумів, чому трапилася така велика переміна у його поведінці стосовно мене. Адже цей заляканий владою чоловічок, у якого, здавалося, вже не залишилося нічого людського, мріяв вибратися з цього осоружного підвалу за будь-яку ціну й поселитися у квартирі, нехай камери відеоспостереження вдень і вночі будуть спостерігати за ним навіть у туалеті, але сама думка про те, що він наблизився до сильних світу цього, мала зігрівати його всі дні мерзенного життя. І перепусткою для здійснення цієї мрії мав стати я. Його не хвилювало, чи мене знову запроторять до осоружного закладу, чи розстріляють на місці без суда і слідства, - головне, щоб він почував себе комфортно. А тут таке розчарування: натрапив на поважну фігуру!
Дивно, але я саме один раз упродовж свого подальшого життя згадав про нього і вибудував у голові лінію його поведінки. У мене була змога взнати, як потім склалося його життя, і чи правий я був у своїх підозрах, однак я навіть пальцем не поворухнув, аби зробити це. Моє лінивство душі стосовно цього чоловічка було незбагненним, але я нічого не хотів змінювати.
Чоловічок, скоса подивившись на мене, буркнув:
- Софія наказала завтра привести вас до неї. Ви будете брати участь у параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції.
Більше того дня він не сказав мені жодного слова, а я й не горів бажанням розмовляти з ним, заглиблений у свої думки про Софію. Мене влаштовувала роль мало не суперагента, та ще й наближеної до Софії людини, а що коїлось у душі цього чортополоха – мене не цікавило.

8

На правах господаря я ліг на так зване ліжко. Близькість до Софії, за якою я почував себе ніби за кам’яним муром, зіграла свою роль: мене зовсім не цікавило, що робить цей чоловічок і чи має він можливість полежати так само, як і я. Я розумів, що поступаю зле, що не можна бавитися в пана і підданого, що людські стосунки повинні бути за будь-яких обставин. Навіть якщо я інтуїтивно відчував, що цей чоловік поганий, все ж не мав права так діяти. Не мав, але поступав саме так.
Мої думки були про Софію, про те, якою мала бути моя роль у завтрашньому параді переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції. Вигадають же таке – переможців. Перемога над ким?
Я задрімав. Це був миттєвий сон, але я встиг побачити стільки, що вже не міг спокійно існувати на цьому світі.
Я побачив свою дружину, сина і доньку. Я знав, що це саме мої дружина, син і донька. Це не був знак з тамтого світу, коли померлі турбують наші душі. Це до мене поверталася пам’ять про моє минуле життя. В осоружному закладі з мене намагалися вибити залишки цієї пам’яті, стерти в ній те, що не влаштовувало моїх наглядачів. Однак тепер, на волі, нехай і уві сні, я бачив те, що вже було зі мною, я бачив рідні мені обличчя.
Коли я прокинувся, то не пам’ятав, що саме відбувалося уві сні: чи я розмовляв, чи щось робив. Але тепер наяву я бачив перед собою обличчя дружини, сина і доньки і розумів, що це моя сім’я, яку я безмежно люблю.
Ліпше б я не прокидався! Знати, що в тебе є сім’я, яку ти любиш, і є Софія, яку ти кохаєш понад усе на світі, - чи можна ще більшу муку вигадати для людини?! На душі стало так тоскно, що справді не хотілося жити, а смерть не поспішала забрати мене в свої обійми.

9

Я лежав з розплющеними очима. З моєю пам’яттю коїлися дивні речі: спогади виринали не від початку до кінця, а у зворотньому напрямку, ніби хтось невидимий усередині мене перемотував плівку моїх надій і сподівань.
Спочатку мені було незручно бачити все ніби у кіно, тільки з точністю до навпаки, однак за доволі короткий термін часу я призвичаївся до цього. Це було як з якимось художнім фільмом, який вже бачив декілька разів, а тепер тобі його прокручують у зворотньому напрямку. Ти про все вже знаєш, і тепер тобі навіть кумедно спостерігати, як воно було, – але з кінця і до початку.
Я вже все про себе знав, але це знання містилося на кінчику голки, в одному якомусь непримітному атомі мого тіла. По мірі необхідності інформація розширювалася, наростала, як снігова лавина, готова накрита тебе з головою, збігалася до тебе звідусіль, і ти бачив там подробиці, про існування яких навіть не здогадувався.
Дійсно, інформації було забагато, і я не міг виокремити чогось одного, що справді було важливим для мене саме зараз, у цю хвилину. Так уже бувало зі мною, коли приходила потреба увібрати в себе чимало книжкової мудрості за один раз, але не вистачало здорового глузду зробити вибір на одній якійсь книжці, адже було зрозуміло, що всього одночасно не зачерпнеш. Тоді брав один фоліант, щось навмання читав, потім іншу книженцію – і з нею проробляв те ж саме, а потреба саме в цей момент стати мудрішим поступово маліла і, нереалізована, в муках згорала у темних закутках мозку.

10