Інтуїція

Думка про те, яку важливу інформацію я хотів би взнати, власне, зараз, виникла, здається, спонтанно, але вона пробилася крізь масив інформації з далекого закутку мозку лише їй відомою звивистою дорогою. Ця думка була ясною, як день: чому і як я потрапив до осоружного закладу? Вона містилася в мені, і я знав про це на клітинному рівні, тепер тільки треба було напружити пам’ять, аби наяву все побачити.
І я побачив. Повторюю, все було з кінця – коли за мною зачинилися двері осоружного закладу – і до початку, коли я сидів у себе в кабінеті за робочим столом. У сконцентрованому вигляді це спостерігання за собою ніби зі сторони тривало якусь мить, хоча за часом розтяглося, можливо, й на декілька годин.
Отже, я бачу, як за мною зачиняються двері осоружного закладу. Бачу себе, знервованого і розгубленого, з виразом відчаю на обличчі: як, мовляв, це могло статися саме зі мною, а не з кимось іншим? Відтак бачу в зворотньому плині часу, як до осоружного закладу під’їжджає машина, що привезла мене сюди. А за мить після цього бачу те, що було перед цим: конвоїр грубо, але не дуже боляче б’є мене кулаком у ліву щоку й каже, щоби я не патякав багато.
Плівка у моїй голові прокручується ззаду наперед, ніби хтось поставив мене з ніг на голову, і я бачу, як ми їдемо з редакції до в’язниці, а я крізь загратоване віконце впізнаю-не впізнаю рідне місто.
А ось мене виводять із приміщення редакції, я намагаюсь пручатись, але мене грубо заштовхують у машину, аж я боляче вдаряюся лобом об задвірок. Потерти забите місце не маю жодної змоги, бо мої руки у кайданках заведені назад.
А ось я сиджу в кабінеті, підписую до друку готовий номер газети, і тут до мене заходять три типи, один з яких – низенький і товстий, з відвислою губою і браком інтелекту на обличчі – виймає з кишені папірець і зачитує, що іменем Великої Серпневої комуністичної революції мене заарештовано як злочинця першої категорії і рішенням справедливого суду, про який я і гадки не мав, скеровано на виправлення до закладу № 40.
І на всьому цьому тлі бачу обличчя й очі моїх співробітників. Радше здогадуюсь, ніж знаю, хто мене видав, написав кляузу до всемогутніх органів – мій заступник і відповідальний секретар, яких я взяв свого часу на роботу, бо їх ніхто не брав в інших редакціях, і лише вони ховають очі від мого колючого погляду.

11

Мабуть, я все-таки заснув, бо над ранок почув слова мого господаря-ворога: “До нього повертається пам’ять, він згадав свою сім’ю та тих, хто його здав нашим доблесним органам стражів порядку”. Очевидно, увесь цей час він мав зв’язок з цими доблесними органами, тільки я так і не зміг з’ясувати, завдяки чому він спілкувався з ними. Можливо, це були камери відеоспостереження, від яких він тут, у підвалі, відхрещувався. А якщо тих камер і не було, то все ж зв’язок з моїми ворогами він мав.
Втім, тепер це не мало жодного значення. Мене викрито, і мої вороги знають, що до мене повертається пам’ять, а це, мабуть, є для них дуже небезпечним – навіть більшим злом, ніж моя втеча з осоружного закладу.
Мій господар-ворог увімкнув світло і голосно сказав:
- Годі прикидатися, що ви спите! Пора вставати! Снідаємо і йдемо на парад переможців з нагоди двадцять п’ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції.
Тепер у мене не було жодних сумнівів, що його слова чують за межами цього підвалу, в якомусь таємному кабінеті, - і саме цим його хазяям і були призначені ці слова, аби ніхто не сумнівався у його лояльності комуністичній владі, у тому, що він є гвинтиком цілісного механізму Системи.
Я не думав прикидатися, буцімто сплю, й дивився на мого господаря-ворога широко розплющеними очима. Тепер він явився переді мною у третій своїй іпостасі. Якщо спочатку він вдавав з себе гостинного господаря, який рятує від смертельної небезпеки втікача з осоружного закладу, хоча й таємно сподівається одержати квартиру за мою здачу органам і вірнопідданство режиму, то потім я побачив нещасного міщанина, котрий змушений прислужувати мало не суперагентові й одночасно розпрощатися з мрією про квартиру. Нині у нього відкрилося не те що друге, а третє дихання. Він увесь світився і був господарем становища. Мрія одержати квартиру, а не тулитися в цьому підвальчику до кінця днів своїх ставала все більш реальною. Аякже! Це ж він першим повідомив доблесним органам про те, що до мене повертається пам’ять, а це, мабуть, становило небезпеку для самого існування режиму.

12