Інтуїція

Давніша думка, що з цим треба закінчувати й втікати куди очі бачать, тепер лише підсилилась і повністю заволоділа моїм єством. Теж знайшли суперагента в моїй особі! А, головне, що я не знав, яких таких-сяких ворогів викрив.
Мітинг на площі закінчився, й усім наказали розійтися. Повертатись до кімнати-підвалу, де господарював мій ворог, я не хотів і, втупившись у красиві жіночі ноги, які опинилися переді мною, пішов за ними. Думав, що на першому-ліпшому перехресті чкурну кудись убік, вийду на околицю міста – а там ліс, де можна забути про все це божевілля. Ліпше загинути у лісі від дикого звіра, ніж відчувати себе нікчемною пилинкою у цій гноївці глупоти.
Проте ноги жінки вабили мене, і я слухняно йшов за ними у протилежному від потрібного мені напрямку. Я швидше відчував, ніж бачив, що жінка озирається і усміхається мені, а я боявся глянути їй в очі, бо не хотів розчаровуватися, адже лише Софія могла вести зараз мене за собою на край світу. А так, виходило, я готовий іти з цією жінкою теж на край світу і вже майже змирився з тим, що це не Софія. І скільки тих країв світу існує?
Раптом важка долоня лягла мені на плече, і голос змученого важким життям чоловіка промовив:
- Товаришу, нам сюди.

ЧАСТИНА П’ЯТА
ПАСТКА

1

Ось уже місяць я жив у середовищі людей, з якими мені було затишно і комфортно. Здавалося, ми розуміли одне одного з півслова, зналися мало не все життя і жили однією сім’єю.
Це була справжня комуна, яку колись описували утопісти у своїх романах. Звісно, я зараз би точно не зміг сказати, про що саме йшлося у тих творах, бо навряд чи у своєму минулому житті читав їх, а лише чув, що такі існують, але мені видавалося, що саме про ці великі сім’ї людей і писали ті, кого ми незаслужено забули і навіть насміхалися з їхніх утопічних ідей.
Мені би не вистачило місця, аби описати всіх, з ким довелося зустрітися після сумнозвісного параду переможців з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, та й нема потреби в цьому. Це все були милі люди, незгодні з Системою. Кожний з нас жив в окремому підвальчику, здавалося, власним життям, своїми турботами. Але коли ми виходили на повітря, то безпомилково впізнавали одне одного, ніби якісь флюїди свободи витали у повітрі.
У старій частині міста ми могли вільно говорити між собою на різноманітні теми, мріяти про щасливе майбутнє, яке ось-ось настане, і буде іншим, ніж тепер, і набагато кращим, ніж воно було до цієї клятої революції. І хоча багато хто з нас достеменно не пам’ятав, яким було воно, це дореволюційне життя, але ми однаково були впевнені у тому, що гіркий досвід минулого дозволить нам врахувати помилки і не просто скинути Систему, зламати її, а збудувати нову якість життя.
У новій частині міста нам доводилося вести себе зовсім по-іншому. Тут нас була явна меншість, бо ми рідко сюди заходили, віддавши панування активістам Великої Серпневої комуністичної революції, які жили у наших квартирах. До того ж уся нова частина міста була нашпігована камерами відеоспостереження, так що доводилося бути обережними і обачними.

2

Мій підвальчик був невеличким, але затишним. Один мій брат по підпіллю, дізнавшись, що мені ніде жити, сказав, що це помешкання звільнилось після смерті одного з нас. Побачивши що мені не дуже хочеться займати притулок померлого, він сказав: “Це була світла людина”, знявши одразу всі мої застереження.
Мені відразу сподобалося в цьому підвальчику, і я не став нічого в ньому змінювати. Мабуть, у тій ситуації, в яку я потрапив, це було би важко зробити, але, враховуючи мій статус мало не головного розвідника, я міг би, очевидно, щось придумати. Проте ліжко, стіл, табуретки, шафа імпонували моєму спартанському стилю життя, і я залишив усе, як було.
Весь цей час мене не покидало відчуття роздвоєності. Я був складовою частинкою цього підпілля, одним із гвинтиків, який повинен був зруйнувати Систему. З іншого боку, я мусив грати роль людини, яку закинули в глибоке підпілля з єдиною метою: розкрити його, зруйнувати зсередини, аби зміцнити Систему. Я розумів подвійність свого існування, комфортніше почував себе, власне, серед підпільників, бо це було моє, опозиційність, здавалося, все життя була суттю мого існування. Але одночасно я усвідомлював, що головна моя роль полягає не в цьому, що Система покладає на мене великі надії, і як би я не пручався, вже не зможу поламати цю брудну гру. Хіба би загинув, але тоді мене зроблять героєм, а підпільники прокленуть. Така перспектива мене явно не влаштовувала.

3