Інтуїція

Я доволі часто зустрічався з Софією. Вона приходила до мене у підвальчик. Її шафоподібні охоронці без ознак інтелекту залишалися в коридорі.
Але не це було перепеною для нашого спілкування. Я знав, що у мене є сім’я, і бачив по Софії, що вона здогадується про цю нову якість моєї пам’яті. Ми ніколи не говорили на цю тему, але невидима стіна вже була між нами, і ніхто не в змозі був її зруйнувати.
Одного разу я побував у помешканні Софії. Це була велика чотирикімнатна квартира, нашпігована камерами відеоспостереження. Побачивши сум’яття на моєму обличчі, Софія сказала: “Перевага керівників революції в тому, що вони у будь-який момент можуть вимкнути ці камери відеоспостереження. Але у мене немає жодних таємниць від моїх бойових побратимів, а тому нема потреби вимикати ці камери”.
У помешканні Софії ми говорили про нові завдання, які партія поставила переді мною щодо якнайшвидшого розгрому підпілля. Колишня моя кохана була жорсткою і холодною, і я починав убачати в ній свого ворога. Але все минало, коли Софія знову приходила до мого підвальчика і я інтуїтивно відчував, що саме вона є одним із керівників підпілля і має особисті підстави ненавидіти Систему, проте поки що змушена грати цю подвійну роль.
Наші розмови у моєму підвальчику були про все і про ніщо, нагадували милу сімейну бесіду, але все частіше у присутності Софії я думав про свою сім’ю. Здається, вона на відстані читала мої думки, димок похмурості застилав її обличчя, куди й зникала мила усмішка. Тоді Софія на півслові обривала нашу бесіду, казала, що має багато справ і, не прощаючись, йшла геть. Я залишався сам-на-сам зі своїми розхристаними думками.

4

Якось Софія жорстко мене запитала:
- Ти хочеш знати всю правду про свою сім’ю?
Це було несподівано. До цього ми говорили про те, що конкретно я повинен зробити наступного тижня, аби ще більше зруйнувати підпілля, зіштовхнути лобами двох найбільш активних підпільників, аби вони підозрювали один одного у зраді. Якби нас хтось слухав, то подумав би, що справді мова йде саме про це. Однак штрих-пунктиром через усю бесіду проходила теза, що це треба зробити, але так, щоб у кінцевому висліді щось не стикувалося, а два віддані підпільники не розсварилися. Тобто все мало бути правдоподібно, але я мав невидимо зруйнувати цей план і вийти сухим із води, щоби на мене не впала тінь підозри. Я розумів, що ризикую власним життям, балансуючи на межі неможливого, й можу в будь-який момент знову потрапити до осоружного закладу. Але я усвідомлював, що ще більше ризикує Софія, і її провал може закінчитися не лише в’язницею, а й втратою життя. Тому в кожній операції мені доводилося бути віртуозом, аби і загальній справі не зашкодити, і не викликати найменшої підозри у лютих церберів Системи.
- Правда про твою сім’ю не принесе тобі морального спокою, - жорстко сказала Софія, - але ти маєш право знати цю правду. Втім, якщо ти цього не хочеш, я тобі нічого не скажу.
Мабуть, уперше за час нашого знайомства Софія неправильно витлумачила моє довге мовчання. Можливо, вона подумала, що я нічого не хочу знати про дружину, сина і доньку, аби не розчаровуватись у цьому житті. Але ж це було не так! Я хотів знати все, навіть найгіркішу правду, бо, здається, в цьому житті мене вже ніщо не могло доконати, настільки я став загартованим.
Але поки я оговтався, Софії вже було. Правда про мою сім’ю зависла у повітрі.

5

Декілька днів Софія не давалася чути, і я не знав, що й подумати. Чорні думки обсіли мою голову.
Найперше я подумав, що Софію схопили, катують. Бідна дівчина не витримає тортур і розповість усе про мене. А там – привіт, осоружний закладе!
Мрії про мою сім’ю відійшли на задній план, але все ж гризла думка, чому Софія відразу не сказала мені всієї правди? Невже ця правда була такою страшною, що могла навіть у мені похитнути віру в життя?
Потім я став думати про те, що дружина за стільки років могла просто не витримати й удруге вийти заміж. Чи мав я право засуджувати її за це? Адже вона могла не знати про мою долю. Їй могли навіть сказати, що я загинув. Ні, звістку про її ймовірне одруження я би сприйняв, мабуть, спокійно.
А, може, щось із сином чи донькою? Я навіть боявся подумати, що могло з ними трапитися за весь цей час, коли я перебував в осоружному закладі. Проте я вже став філософом у цьому житті, і будь-яка звістка не могла, здається, занапастити мене, бо я вперто пер свого плуга й боровся до кінця, скільки мені було відмірено Богом.
У ці дні, коли я не бачився з Софією, ходив сам не свій, до біса закинув упровадження плану зіштовхування лобами двох найбільш активних підпільників у нашому місті чи, вірніше, руйнування цього плану.
Коли Софія з’явилась на порозі мого підвальчику, я готовий був міцно стиснути її у своїх обіймах, але вона спинила мене своїм жорстким і колючим поглядом:
- Я виконувала відповідальне завдання. Вибач, не могла тебе попередити про свою відсутність.

6