Інтуїція

Як не дивно, але ці слова Софії я не сприйняв з великим ентузіазмом. Чи то не повірив їй, чи то інтуїція підказувала мені, що не слід сподіватися на швидкі зміни, а тим паче – на падіння Системи.
Натомість мене радувало, що моя пам’ять відновлювалась, як то кажуть, не по днях, а по годинах. Щоправда, це відновлення було хаотичним. Одного дня, наприклад, спливала у пам’яті якась людина, і я згадував усе, що у мене з нею було пов’язане. Наступного дня я вже згадував цілий шмат життя – з дитинства, чи з юності, чи вже зі зрілих років. З одного боку, мене тривожило мозаїчне відновлення пам’яті, а з іншого – радувало, що нехай і таким чином, але пам’ять відновлюється. Мабуть, колись настане і такий день, коли я зможу згадати все.
В один з таких днів до мене прийшли спогади про батька, коли він був ще живий. Тато вже важко хворів, але якось йому стало легше, і у нас вийшла філософська бесіда.
Я заплющив очі й побачив усе наяву.
Тато напівлежав у ліжку, я сидів коло нього. За вікном шумів дощ, на землю гучно падали яблука. Здавалося, ніби й зараз у підвальчик долинав їхній запах.
Я вже не пам’ятаю всієї розмови з татом, але закарбувалося те, як він спокійно сказав, що Бога нема, його видумали наївні люди, а зі смертю людини закінчується її існування. Я хотів запитати: “А чому ж ти, тату, молишся?”, але не посмів, аби не забирати від нього останніх сил. Але батько ніби прочитав у моєму погляді це запитання і сказав, що молитва немає нічого спільного з вірою у Бога. Людина молиться, бо хоче морально й душевно себе підтримати, хоче показати свою духовну силу, хоча насправді є слабкою і нікчемною істотою.
І ще мені запам’яталося з тієї розмови, як тато був переконаний у тому, що люди є єдиними й неповторними у Всесвіті, а розмови про потойбічний світ, інакшопланетян (саме так він їх називав, а не казав: інопланетяни), існування вищих у своєму розвитку цивілізацій – це все маячня.

10

Софія не приходила вже декілька днів, і я став хвилюватися за її життя. Щось, видно, не склалось. Або щасливі зміни, пов’язані з існуванням Системи, відкладаються, або, дійсно, сталося щось непередбачуване, і Софія потрапила до рук стражів порядку.
Саме тоді до мене повернулася молитва, і я зрозумів, що всі ці роки її нахабно викреслювали з моєї пам’яті.
“Отче наш, Ти, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє – як на небі, так і на землі. – Я щиро молився, з трудом згадуючи слова, а хтось невидимий, аби я не збився, ніби проектував їх на монітор перед моїми очима. – Хліб наш насущний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого. Амінь. Богородице Діво, радуйся, благословенна Маріє, Господь з Тобою, Благословенна Ти між жінками, і благословенний плід лона Твого, бо Ти породила Христа-спаса, ізбавителя душ наших”.
Аж тепер я усвідомив, що не промовляв слів молитви уголос, вони ніби сиділи всередині мене й чекали слушного часу, аби вирватися на волю.
І трапилося диво: до мене у підвальчик влетіла Софія, повисла на мені, і я відчув, як з її очей капають гарячі сльози, пропікаючи через сорочку моє тіло. Вона міцно цілувала мене в губи, і я чув її пристрасний шепіт: “Коханий, ми вільні! Ненависній Системі прийшов кінець!”.
Я не поділяв її ентузіазму. Я не знав, як прийшла ця Система, а тепер не брав участі в її поваленні. Мені було все одно.
Я знав, що вже не кохаю Софію.

11