Інтуїція

Софія за руку, мов маленьку дитину, вивела мене з підвалу. Всюди були люди у святкових костюмах, які їм видали до параду переможців з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Скільки я не вдивлявся в їхні обличчя, але радості не помітив. Складалося враження, ніби їх насильно визволили з рабства, про існування якого вони й не підозрювали.
Це був хаотичний рух людей, яким дали волю, а вони не знали, що з нею робити. Ніби хтось невидимий із Старої Системи знову керував ними, а вони, привчені до страху й слухняності, покірно виконували всі накази. Сказали вчора, що треба служити Системі, - вони їй служили. Нині поступила нова команда – зруйнувати Систему і будувати нове життя, - і вони під керівництвом старих проводирів виконували нову вказівку. Ні усвідомлення величі своєї місії (бо ні величі, ні місії не було), ні ентузіазму, ні наполегливості у переборюванні труднощів не спостерігалося в їхніх діях. Їм цього не потрібно було. Це було потрібно тим, хто за будь-якої влади знаходився нагорі суспільного життя і керував цими процесами.
Це було видно неозброєним оком, і я це бачив, і Софія відчувала, що я це розумію, але не подавала виду. Її награний ентузіазм видавався фальшивим, і я не знав, що маю робити в такій ситуації. Різко порвати стосунки з Софією якось не випадало, хоча треба би було. Але вона все-таки була мені дорогою, хоча вже не такою близькою, як на початках наших зустрічей.
Софія продовжувала грати роль революціонерки, яка здійснила заповітну мрію свого життя, - знищила ненависну Систему, але я бачив, що у її голові пролітають думки, як втримати мене біля себе. Їй це треба було зробити за будь-яку ціну, але вдаваний ентузіазм давав збої і з космічною швидкістю віддаляв мене від Софії.

12

На площі перед ратушею зібралися нещодавні учасники параду з нагоди двадцятип’ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції. Це були ті самі люди, і стояли вони, здається, на тих самих місцях, відведених їм раз і назавжди у житті, і сум в їхніх очах був той же, вчорашній.
А на трибуні з’явилися деякі нові обличчя, хоча, здавалося, основний склад керівної верхівки залишався тим же, і з великого екрану вгризалися в наші мізки ті ж колючі й зверхні погляди.
Я намагався розшукати поглядом Богдана, але того не було, і це, здається, стало одним з основних здобутків нової влади. За інших обставин я би порадів за Софію, що вона тепер вільна, але її свобода ставала для мене обузою.
Звісно, Софія була серед тих держиморд на трибуні, а я думав, як вирватися з цього зачарованого чи то кола, чи то пекла. Здавалося, воля буяє у повітрі, роби собі що хочеш – або слухай ті всі нісенітніці, які лунають з трибуни, або йди собі на всі чотири сторони. Останнє дуже би пасувало мені, але невидима сила скувала мої ноги, припечатала їх до вікової бруківки, якою була замощена площа перед ратушею.
Коли ж я пильно придивився, то помітив, що камери відеоспостереження все так само сторожко спостерігали за всім, що відбувалося на площі, перед ратушею, вихоплювали з загального моря людей тих, хто, на думку спостерігачів, був підозрілим. Звичайно, по той бік екрану, мабуть, сиділи інші люди, а, може, й чимало колишніх співпрацівників знайшли собі роботу при новій владі. То чи вартувало все буцімто руйнувати, аби залишити основу старої Системи?

13

Йти мені було нікуди, окрім своєї кімнатки-підвалу, та й, чесно кажучи, не хотілося щось змінювати у своєму житті. Коли я відчував, що нема волі, то мріяв добутися до неї. А тепер, коли вона, здавалося, прийшла, дивна апатія поселилась у моєму тілі. Не хотілося ні їсти, ні пити, нічого робити, ніби ти захворів, коли тобі все немиле, й чекаєш-не дочекаєшся смерті.
Смерть не йшла, я день і ніч проводив на ліжку й не виходив із своєї кімнатки-підвалу. Механічно лише підводився, підходив до столу, щось їв і пив, аби потім знову лягти.
Здавалось, я ні про що не думав, але шматки чужих думок проносилися вихором у моїй голові. Дивна мішанина інших життів, мозаїка людських страждань скупчилися в моєму мозку, волаючи про необхідність вийти із замкненого простору, а я нічим не міг зарадити.
День змінявся ніччю, ніч – днем, а я дивився безкінечний фільм чужих життів і страждань. Якось на світанку промайнула думка, що, мабуть, хтось інший теж дивиться безкінечні подібні фільми – кожний свій – і десь є частинка мого життя, незрозуміла цьому глядачеві, як мені незрозумілі частинки тих мільйонів життів, які миготять переді мною, але які я ніколи не зможу скласти в єдину картину.
Ця думка дала поштовх іншій: я захотів побачити дружину, сина і доньку. Чоловічок усередині мене прокинувся і схвалив моє рішення. Я знав, що завжди треба діяти усупереч бажанням і намірам цього чоловічка, якщо я хочу залишитися серед живих, однак думка про необхідність зустрічі з сім’єю росла, міцніла, наповнювала, здавалось, усе моє тіло, ставала сенсом мого життя.

14