Інтуїція

Того вечора Софія все-таки наважилася сказати мені правду про мою сім’ю. Говорила вона жорстко, не дивлячись мені в очі, що я, бува, подумав, ніби вона отримує насолоду, бачачи моє болісне сприйняття почутого:
- Твоя сім’я зреклась тебе як ворога народу. Можеш не переживати, твоя дружина вдруге заміж не вийшла. Вона залишилася вірною Великій Серпневій комуністичній революції, працює в одному з наших секретних підрозділів стражів порядку. Зарекомендувала себе кваліфікованим спеціалістом. Якби вона не була твоєю колишньою дружиною, вже давно би отримала підвищення по службі, а так, сам розумієш... Твій син закінчив Військову академію Сухопутних військ, працює заступником командира Шостої армії з політвиховної роботи. Він хороший спеціаліст і міг би навіть працювати у Генеральному штабі, але йому не поталанило, бо батько виявився ворогом народу.
Мені здалося, що Софія іронічно про це говорить, але вона не видала себе ні кривою усмішкою, ні презирливим поглядом.
- Тепер донька... – Софія важко зітхнула, і я не зрозумів, у чому річ. – На початках вона виявила спротив Великій Серпневій комуністичній революції. Лікування у закритому закладі спеціального виховання лише частково пішло їй на користь. Коли їй дали шанс розпочати нове життя, вона цим не скористалась. Довелося її знову скерувати в цей заклад, де вона знаходиться і зараз. Вирішується питання про те, аби повністю стерти її пам’ять про минуле і заповнити новою пам’яттю, тобто подіями, які з нею насправді не відбувалися.
Мабуть, неможливо описати той стан, в якому я знаходився після слів Софії. Здавалося, всередині мене щось обірвалося, а в душу навіки поселилась порожнеча. Особливо мене вразила доля доньки. Вона завжди сперечалася зі мною, але аж тепер я зрозумів, що була такою ж впертою, як і я.
- Ти хотів правду, я її тобі розповіла. Але тепер думаю, чи потрібна тобі така правда? – Софія намагалася упіймати мій погляд, але я тупо дивився у бетонну долівку.

7

Я не пам’ятав, коли Софія пішла.
Два чи три дні я не виходив зі свого підвальчика. Здається, у цьому житті мене вже більше нічого не могло зацікавити. Всередині гула порожнеча, а тіло за інерцією доживало свій вік.
Якби я сказав, що у ці дні думав про щось, це було би неправдою. Окремі думки не скріплювалися воєдино, існували, здається, самі по собі, а, можливо, навіть і не належали мені.
І все ж зараз я розумію, що всі мої помисли в ті дні були про дружину і дітей. Це не оформлялось у моєму мозку думками, а тим більше словами, фразами, реченнями. Але все тіло, весь організм були єдиним цілим, гвинтик до гвинтика, який переварював сказане Софією.
Не знати, що для мене було найстрашнішим: звістка про те, що сім’я мене зреклась, чи те, що дружина працює в секретному підрозділі стражів порядку, будучи відданою Системі, чи те, що син вірою і правдою служить цій Системі, чи те, що над дочкою ставлять експерименти в закритому закладі спеціального виховання.
Як би там не було, але все це навалилося на мене в одну мить, коли людина може або втратити розум, або стати байдужою до всього – зрештою, це одне і те ж. На щастя, мені не загрожувало ні перше, ні друге.
Можливо, якщо хтось на мене і дивився, то міг побачити зміни у моїй зовнішності і задоволено потерти руки: тепер цей тип не становить жодної загрози для Системи. Але віднині я знав, що все моє життя, скільки його там ще залишилося, буде без жалю, до останньої краплинки, віддане боротьбі за остаточне знищення Системи.

8

Софія, здається, усвідомила, що після сказаного мені вона вже не може претендувати на роль коханої людини. Але її влаштовувала будь-яка роль – і я це відчував, - лиш би бути поруч зі мною.
Коли вона приходила до мене, ми лише декількома словами перемовлялися про справу, а потім вели себе як старі друзі, говорили про все і ні про що. Ми просто могли мовчати, не помічаючи, скільки спливло часу, і нам не було незручно від цього.
Чого гріха таїти, інколи мені хотілося обійняти Софію, поцілувати її, забути, що нас оточує ворожий світ. Але жодним своїм поглядом і порухом вона не давала підстав зробити це, а я поруч з нею був скромною дитиною, яка ніколи не наважиться на героїчний вчинок.
Мені хотілося розпитати про Богдана, в яких стосунках Софія з ним, чи кохає його, чи просто змушена жити з цим бузувіром. Але всякий раз, коли слова ось-ось мали злетіти з мого язика, я наштовхувався на благальний погляд Софії, ніби вона читала мої думки, - і я не наважувався запитати про те, що давно мене мучило.
Якось поступово моя підпільна діяльність - чи то на Систему, чи то проти неї – пішла на спад, аж поки я взагалі перестав нею займатися, ніби мене відправили на почесну пенсію. І саме тоді Софія сказала, що завтра у нас буде знаменний день, коли або здійсняться всі наші надії, або...

9