Історія держави і права України : підручник.

Протягом давньої історії України в тією чи іншою мірою відбувалися контакти кочової і осілої цивілізації, в яких можна побачити попередників козаків. Археологічні та писемні джерела свідчать про постійне проживання за часів Київської Русі серед тюркомовних кочівників на півдні сучасної України багаточисельних волелюбних людей суто руського походження. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками (інколи - берладниками). Ймовірно вони займалися мисливством, рибальством та військовою справою. Після ординської навали під загрозою нападів татарських загонів зі степу для мешканців південного українського порубіжжя необхідність бути завжди готовими для оборони значно посилилась.

Проте виникнення, як запорозького так і українського козацтва в цілому відбулося внаслідок різкої зміни суспільно-політичного клімату на українських землях в хронологічний відрізок кінця XV - ХVI століть. Під натиском, з одного боку, литовсько-польсьських феодалів, які поширювали на українське порубіжжя кріпацтво, і в результаті агресії Кримського ханства, з іншого, українське суспільство опинилося під загрозою знищення.

Виникнення козацтва пов’язане з виходом членів різних соціальних груп в безлюдні степи південної України. Поширенню уходництва сприяла наявність великих природних багатств краю. Ці люди об’єднувалися в ватаги, полювали, займалися рибальством, збиранням меду диких бджіл. У разі потреби вони спільно нападали на татар, відбиваючи в них „ясир” і награбовану худобу. З часом уходники перестали повертатися до своїх пограбованих і спустошених татарами помешкань і перетворилися на постійних оборонців українських земель.

Козаки вважали за краще жити у постійній небезпеці, виносити труднощі освоєння цілинних земель, ніж терпіти свавілля та гніт феодалів. Це була реакція на посилення кріпацтва, обмеження національних і релігійних прав українського народу. Козацькі землі відігравали роль своєрідного буфера між Кримським ханством і володіннями польських феодалів. Перша письмова згадка про українських козаків датується 1492 роком.

Основу поселенців-козаків становили селяни-втікачі. Але на нові землі переселялися не тільки бігла голота, а й заможні селяни, міщани і навіть дрібні шляхтичі, які мали широкі можливості для експлуатації бідняків. Хоча формально кожен, хто прибував на козацькі землі, діставав рівні з іншими права користуватися громадськими землями, брати участь у самоврядуванні. Суспільною організацією козацтва була «громада», яка, незважаючи на домінантну роль заможного козацтва, переважно базувалася на демократичних принципах. Козаки займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством, бджільництвом, промислами, ремеслами, виробленням горілки й пива, продажем надлишкової продукції. Їхні слободи й хутори, порівняно із селами селян-кріпаків, вирізнялися значним добробутом. Серед козаків можна було знайти «плотників для будівлі будинків і човнів..., ковалів, зброярів, кравців... Всі козаки, - повідомляє згадуваний уже Г. Боплан, - вміють орати, сіяти, жати, косити., турбуються лише про корисне і необхідне, особливо в таких справах, які необхідні для сільського господарства». Вільна праця на вільній землі невіддільна від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис. Козацтво відіграло вирішальну роль у господарському засвоєнні Дикого Поля, поливаючи кров’ю і потом кожен гектар його землі.

Войовничості козацтво набувало у боротьбі із зовнішніми ворогами. Польська держава виявилася неспроможною захистити українців від татарсько-турецької агресії. Видатний український мислитель С. Оріховський- Роксолан так писав польському королеві про жахливі масштаби цього варварського етноциду: „Доки ти живеш у Краківському замку, люд Русі гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон; немовлят порубано, літніх - повбивано, дівчат зґвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодиць пов’язано і забрано разом з реманентом і худобою...”. В цих екстремальних умовах за відсутності національної держави козацтво виступає як єдино можливий самозахист українського народу, котрому загрожувала повна руйнація і фізичне винищення.

В першій половині ХVI століття внаслідок спустошливих татарсько- турецьких набігів зона осілості на Україні відсунулася далеко на північ. В умовах постійної небезпеки з боку кримських татар козаки об’єднувалися у військові загони. Помітну роль у цьому процесі у 50-70-х роках відіграв нижчий прошарок шляхетського стану (дрібна шляхта та бояри-слуги), позбавлений урядом спочатку Великого князівства Литовського, а потім Речі Посполитої шляхетських прав. З середини 90-х років у формуванні козацького стану стрімко зростає роль селян і міщан.