Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Улін-ван, правитель царства Чжао, майже 2500 років тому сказав: «Замало вміти слідувати шляхами минулого, щоб поліпшити сучасний світ, а вивчивши зниклі дні, ви ніколи не заволодієте сучасністю»[381]. Він мав рацію, але немає сенсу вважати знання історії за політичний інструмент. Можна радше мислити навпаки: що більше людей у суспільстві знають про складність історії, то складніше тим чи тим інтересам опанувати сучасністю. Знання про події минулого та його тенденції можуть дати міцну основу в нашій мінливій і непередбачуваній сучасності. Як мені видається, якщо чітко розрізняти минуле й сучасне, стати жертвою сучасних упереджень і стереотипів складніше.

Головна ідея цієї книжки полягає в тому, що дослідження історії має захистити минуле від імперіалізму сучасності, а також від простої й часто нарцисичної моралізації тих, хто жив раніше. Я намагався не зловживати історією, створюючи міфологічне минуле, яке звинувачувало б тих чи тих áкторів сучасності або минулого. Інша головна ідея полягає в тому, що співіснування сучасності з минулим — украй складне, тому сучасність часто потребує нових відповідей від історії. Я подав описи та погляди, зважаючи саме на згаданий парадокс. Крім того, ця книжка не написана з тієї позиції, що історик мусить жити в минулому й постійно вишукувати ту «першопричину» або перший «рух». Дослідник має нагоду та відповідальність спробувати пов’язати сучасні тенденції з колишніми. Може, знання про історію, що виникають унаслідок цього, допомагають позбутися сліпої влади минулого й дистанціюють від панівних настроїв сучасності про тріумф чи поразку.

Наш час має багато потенційних поворотних моментів в історії з політичного, технологічного, цивілізаційно-історичного поглядів, а також з погляду ставлення людини до природи. Зважаючи на це, у цій книжці я демонструю, що мислення, за яким розвиток вважають переходом від простого до складного, або від неволі до волі, — це спрощення й надмірний оптимізм. Еволюційні теорії історії не можуть пояснити ані перших цивілізацій, ані долі династії Мін чи Османської імперії, ані стрімкого розвою та консолідації сучасного світу. Вони передбачають, що історія обов’язково йде певним шляхом, і намагаються допасувати всю різнобічність і непередбачуваність історії до однієї моделі. Однак держави, імперії й цивілізації не розвиваються як рослини — з насіння до квітки. Такі уявлення про історію ігнорують її раптовість і не вловлюють чи не найціннішої риси людини — уміння бачити різні можливості, пристосовуватися і створювати нові моделі життя. Теорія про розвиток як нормальний стан суспільства і можливий задум історії створюють надмірну довіру до лібералізму та свободи і, може, до здатності людини підготуватися до майбутнього, сповненого несподіванок. Достоту, як перші цивілізації не були початком історії, так і сучасність не становить її кінець.

Коли дописую цю книжку, світ здається інакшим — на диво непередбачуваним, з нечітким майбутнім. Історія сформована, як ми побачили, з низки великих, епохальних несподіванок. Історія — це вічне, нескінченне джерело знань про широту та розмаїття людського досвіду. Тому історична перспектива може звільнити людину, адже сучасність — це не завжди продукт того, що сталося раніше, а історія складається з тривалої низки сучасностей.

Вивчаючи світову історію, ми можемо обміркувати те, як панівні інституції та ідеї суспільства відбивали упередження, визначені часом і місцем. Загалом історичні знання допомагають зрозуміти, що завжди є альтернативи. Маємо чимало причин бути песимістами, але причин вірити, що історія скінчилася або от-от скінчиться — жодних. Лише так можемо зберегти віру у здатність людини змінити себе та світ.

Подяки

Щоб написати книжку про історію світу, потрібні роки підготовки, тож маю подякувати багатьом людям. Ця книжка спирається на дослідження, над якими я працював протягом кількох десятиліть в університетах у Берґені, Осло та Кембриджі. Усі дані зібрані з архівів та бібліотек у Хартумі, Джубі, Кампалі, Найробі, Принстоні, Даремі, Берклі, Абеліні, Кампалі, Нью-Йорку, Вашингтоні, Лондоні та Манчестері. Шукаючи старі листи давно забутих чиновників на службі Британської імперії в Південному Судані чи відомих англійських підприємців і цілковито таємні записки британського та американського урядів, я намагався зрозуміти, як пов’язані події далекого майбутнього, і потребував у цьому підтримки. Усюди я стрічав колег, які мене надихали; мені допомагали багато вправних архіваріусів і бібліотекарів. Те, що я зумів попрацювати серед учених-міждисциплінарників, які досліджували розвиток усього світу і яких постійно відвідували міжнародні фахівці у своїх галузях, — хоч це було в Інституті імені Хрістіана Міхельсена, що в Берґені, хоч у Центрі розвитку та довкілля при Університеті в Осло — було вкрай цінно.