Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Тож велике завдання для норвезьких селян полягало радше у відведенні води з полів за допомогою дренування, а не підведенні додаткової води на сухі поля[67]. Цю роботу, втім, кожен селянин міг виконувати індивідуально, викопуючи канави й відводячи воду в найближчий струмок, зовсім не заручаючись допомогою сусідів чи «суспільства». Це була індивідуальна активність, яка не потребувала організації суспільства в такому масштабі, як приборкання та використання великих річок.

Ті річки, які повсюдно протікали Норвегією, були не лише маленькі, — як порівняти з великими цивілізацієтворчими річками на Близькому Сході та в Азії, — а й текли геть іншою місцевістю й не були такі небезпечні. Норвезькі річки зазвичай ховалися у вузеньких долинах, де природа їх переважно і тримала, коли люди жили на схилах долин, а не попід самим берегом. Тому в такому суспільстві землеробство не передбачало контролю від сильної держави. Якщо в певних регіонах вода була основним фактором дефіциту та невизначеності й текла однією або двома річками, навколо яких організовували суспільство, то в Норвегії всюди дощило однаково й річки зі струмками повсюдно протинали країну. Жодна центральна влада, жоден король чи цар не могли взяти владу над цими різними водоймами й у такий спосіб успішно нав’язати свою волю суспільству. Цю екологічну рису країни треба вважати за глибоку структурну передумову, аналізуючи позицію й відносну автономію бондетинґів (сільських зборів або віче) у Норвегії. Можна навіть сказати, що завдяки такій екології розвинулися самостійні норвезькі селяни[68].

Упродовж тисячі років осілі суспільства, де сільське господарство залежало від опадів, не могли збирати стільки врожаю, щоб його надлишок заклав підвалини поділу праці. Усі оброб­ляли землю, намагаючись прогодувати себе. Постійні поселення в теплих регіонах, які штучно зрошували свої поля — водою з річок, що до того ж їх угноювала, — збирали за сприятливих обставин великі врожаї, уможливлюючи розвиток цивілізації. Утім, не всі великі річки в теплих регіонах зумовили розвиток цивілізації. Зрошувальні суспільства, наприклад, могли розвинутися лише у визначених регіонах уздовж Інду, Нілу, Тигру та Євфрату. Інші великі річки, як-от найбільша в Африці річка Конго, найбільша в Європі річка Волга чи найбільша у світі Амазонка, не створили таких умов. Хоч Амазонка і величезна, вона не могла закласти підвалини таких давніх цивілізацій, які виросли вздовж Нілу, Інду, Тигру та Євфрату.

Аж до сучасності Амазонка була радше перешкодою економічних змін і розвитку. Тут годі було щось вирощувати чи ходити човном. У довколишніх місцинах пересуватися можна було лише річкою, і це швидко стає помітно, коли плисти нею човном і розуміти, що на кількадесят кілометрів зусібіч лише перуанські джунглі (вони завбільшки з Німеччину). Та навіть човном тут ходити складно: через потужну течію й вітер до появи пароплавів плисти проти течії було марно. Течія ж бо така сильна, що в багатьох місцях річку складно перетнути. До того ж через різний рівень води в різні пори роки на берегах річки майже неможливо щось вирощувати, а в сезон дощів річка не лише виходила з берегів, а й часто «заходила» далеко в джунглі. Величезні дерева регулярно стояли у воді, що іноді підіймалася на кілька метрів. Регіональний гідрологічний обіг із великою кількістю опадів — часто короткими, але потужними зливами — вимивав добрий ґрунт і перезволожував його, що призводило, певна річ, до поганих урожаїв. А позаяк місцевість тут плоска, люди не могли відвести зайву воду, як це робили в Норвегії. Через рельєф у пізніші часи воду не могли використовувати, щоб обертати водяні колеса для роботи млинів або міхів (Ікітос, наприклад, найбільше місто в перуанській Амазонії, лежить за 3000 кілометрів від витоку, але не вище ніж 160 метрів над рівнем моря). Один із багатьох парадоксів історії полягає в тому, що ця екологія Амазонки — через яку понад 2000 поселень тубільців ніколи не дійшли до етапу мисливців-збирачів — тепер стає зеленими легенями планети, які врятують сучасність.

Ці порівняння та гра на контрастах, а також дискусія про складний взаємозв’язок між екологією річок і розвитком сус­пільств можуть пояснити одну важливу особливість — розвиток перших цивілізацій засвідчує, що дуже важливо вивчати те, як суспільства виникають і змінюються, взаємодіючи з природою навколо, що створює для них передумови. Тож історія розвитку людства має — крім того, що вивчати релігію, технології та владу — досліджувати конкретний, тривалий і взаємний вплив, що існує між природою та людиною. Однак ці дослідження мають бути якомога конкретніші, адже, наприклад, аналіз зв’язку «річок» і «зрошувальних суспільств» оперує надто загальними й широкими географічними чи гідрологічними категоріями.