Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення

Головні релігійні міфи про «Зниклу річку» ілюструють значення цього явища. Ріґведи — одні з найстаріших відомих індійських текстів, які, ймовірно, записали у відомому нам вигляді в останньому тисячолітті до н. е. і які суттєво заклали підвалити індуїзму. Цілих 45 гімнів Ріґвед звеличують річку Сарасваті. Тут цю річку називають матір’ю всіх річок і найбільшою з-поміж найбільших. Її навіть називали «натхненницею гімнів»: таке може вказувати на те, що згадані тексти писали на її берегах[62]. Але відтак річка зникла — її немає. Упродовж кількох тисячоліть ріґведські розповіді про цю річку вважали за вигадані міфи з незрозумілим походженням. Після того як учені знайшли сліди доісторичної річки, що лежить на три метри глибше під дном річки Гхаггар, сьогодні тривають дискусії, чи це не історична Сарасваті[63]. Нам відомо, що Гхаггар початково була притокою Інду, тоді вона витікала із засніжених Гімалаїв, а тепер це річка, що збирає воду мусонів і тече, зникаючи, у пустелю Тар[64]. Вона стала тінню доісторичної себе, а Сарасваті, що також зникла з природи, стоїть у центрі релігії.

Коли в Індії десятки мільйонів прочан що дванадцятого року йдуть на Кумбха-Мела до міста Праяґ, раніше відомого як Аллах­абад, вони утворюють найбільше на планеті зібрання людей в одному місці. У 2001 році тут зібралося 60 мільйонів прочан, щоб прийняти святу ванну у воді, яка змиває всі гріхи, адже тут сходяться три найсвятіші річки — Ганг, Джамна й Сарасваті. Однак Сарасваті тече не насправді, а сходить на людей із неба. Ця річка вже точно не становить частину географії Індії, але у світі релігії живе й досі. Ця міфічна, але й цілком історична річка нагадує сучасності про зростання й занепад величезної цивілізації, а також про вразливість суспільства перед силами природи.

  Перші цивілізації та наша сучасність

Історією перших цивілізацій потрібно цікавитися насамперед тому, що в ХІХ столітті, коли про них не знали, батьки суспільствознавства сформулювали чимало основоположних понять, що й досі впливають на розуміння змін і розвитку суспільства[65]. Тоді люди дещо знали про Стародавній Єгипет, але ці знання досі були рудиментарні та поверхові — тексти в пірамідах переклали, наприклад, у 1850-х. Шумер відкрили в середині ХІХ століття і 1857 року вперше змогли прочитати їхню мову. Індська цивілізація натомість зоставалася невідомою аж до 1920-х. Тож базові моделі розвитку суспільства в історичному та соціо­логічному дискурсі сформулювали, не знаючи анітрохи про розвиток перших суспільств. Річ у тім, що, як не можна зрозуміти Європу, не розуміючи світу за межами Європи, так само годі зрозуміти сучасне суспільство або сформулювати загальні теорії соціального розвитку, якщо ігнорувати тисячі років домінування цих давніх цивілізацій.

Після того як археологи та історики низки країн упродовж ста років досліджували ці три перші цивілізації, можемо зараз упевнено стверджувати, що вони мали одну вкрай важливу спільну рису: були суспільствами зрошування. Їхнє землеробство та доходи з нього ґрунтувалися на штучному зрошуванні, бо використовували великі річки — Інд, Ніл, Тигр і Євфрат — у різних формах і масштабах. У сухих і теплих регіонах ці річки створили основи та передумови розвитку продуктивнішого землеробства, ніж будь-де у світі.

Порівняння — це популярний метод у дослідженні історії, адже, коли порівнювати дуже різні явища або явища, яких не порівнювали раніше, можна поглянути на речі під новим кутом. Зокрема, історію землеробства в Норвегії можна протиставити землеробству великих річкових цивілізацій. Тоді ми краще зрозуміємо і Норвегію, і ці цивілізації. Хоч землеробство в Норвегії за часів Середньовіччя, себто за кілька тисячоліть, було новітніше й люди застосовували плуг і коней, його продуктивність у середньому була нижча, аніж продуктивність зрошувального землеробства в Стародавньому Єгипті. Навіть у всій Скандинавії — яку в ширшій глобальній історичній перспективі можна описати як північно-західне дощовите узбережжя Євразії — на землеробство неабияк вплинув той факт, що все, що росте, має мати воду — не замало й не забагато. Узимку тут ґрунт всипав сніг або лід, тож його не можна було обробляти. Навесні, коли ця вся вода починала танути, а також улітку та ранньої осені, коли тут падали регулярні опади, селянам доводилося витрачати час і сили, щоб відвести воду з полів. Забагато води шкодить урожаю так само, як і замало. Тому проблемою тут, де річки через опади текли «всюди», були не брак води й надмір тепла, а завологий ґрунт і холод[66].