Юдейська війна

Вони поїхали удвох. Реґін відпустив екіпаж, вони пішли далі пішки. Спочатку Йосиф не знав, де вони були. Потім він побачив будівлю, не дуже велику, білу, з трикутним фронтоном. Він ніколи тут не був, але він знав із картин, що це була могила пророка Єремії. Різка, гола, бентежлива стояла вона на пустельному піщаному полі, під ясним сонцем. У передобідню пору багато прочан одвідувало зазвичай могилу великого чоловіка, що провістив наперед руйнування першого храму й оплакав його з такою пекучою тугою. Тепер була пообідня пора й обидва чоловіки були самі. Реґін ішов прямо до пам’ятника, а Йосиф неохоче ступав по піску слідом за ним. За двадцять кроків до могили Йосиф спинився; як священик, він не смів ближче підходити до мертвого. Але Реґін пішов далі і, наблизившись до могили, схилився до землі в позі глибокої жалоби. Йосиф стояв на віддалі своїх двадцяти кроків і чекав, що інший зробить і скаже. Але Реґін не говорив нічого, він скорчився там, цей важкий чоловік, у незручній позі, у піску й білому поросі, і він трохи хитався своїм товстим тулубом. Йосиф поволі зрозумів, що чоловік тужить за Єрусалимом і храмом. Як пророк, що лежав тут похований, понад шістсот років тому, коли храм ще сяяв і Юдея пишалася, провістив поневолення та залишив твір, сповнений дикої туги з приводу руйнування міста, що стояло ще у всьому блиску, так тепер великий фінансист корчився в піску, жмуток туги і нічого, безмовно оплакуючи місто та храм. Сонце зайшло, стало відчутно холодно, але Реґін не підводився. Йосиф стояв і чекав. Він міцно стулив губи, він переступав із одної ноги на другу, він мерз, він стояв і чекав. Той чоловік чинив зухвальство, примушуючи його дивитися, як він сумує. Це, власне, мало бути обвинувачення. Йосиф відкидав це обвинувачення. Але він стояв тут заради грошей і не смів говорити. Поволі його думки відвернулися від чоловіка і грошей, і проти його волі проходили крізь його серце жалі, заклинання, прокляття пророка, що лежав тут похований, добре відомі, раз-у-раз цитовані, найбурхливіші, найболючіші з усіх, які будь-коли висловлювала людина. Холод ставав дедалі гостріший, його думки дедалі гіркіші, холод і гіркі думки пекуче гризли його й спустошували вкрай. Коли нарешті Реґін підвівся, Йосиф почувався так, наче він мусив тягти далі кожну свою кістку окремо. Реґін усе ще не говорив нічого. Йосиф плентався за ним, як собака, він був маленький, зневажений перед іншим і перед собою самим, як ніколи в своєму житті. І коли вони підійшли до екіпажу і Реґін своїм звичайним масним голосом запропонував йому сісти, Йосиф відмовився і сам пішов назад довгою курною дорогою, повний гіркоти та болісної муки.

Другого дня Реґін запросив його до себе. Видавець поводився, як завжди, з трохи грубуватою привітністю.

— Ви давно вже нічого не писали, — сказав він. — Я чув від цезаря, що думаєте за книгу про війну в Юдеї. Я хочу вам запропонувати, Йосифе Флавію: присвятить цю книгу мені.

Йосиф скинув очима. Те, що сказав Реґін, була зазвичай вживана видавнича формула, і наскільки відворотний був йому цей чоловік, настільки цінив Йосиф його присуд і гордився цією пропозицією. Щастя було з ним. Бог був з ним. Він викликав у всіх гнів, у Йоханана бен-Заккаї, у цезаря, у Клавдія Реґіна. Але коли доходило до чого, вони вірили в нього й обстоювали його.

— Я хочу писати книгу, — сказав він. — Я дякую вам.

— Гроші завжди до ваших послуг, — сказав масно, дещо неприязно Клавдій Реґін.

Коли дівчина Доріон довідалася, що Йосиф здійснив її умову, мусила тепер і сама зважитися, хоч яким смішним і неуявленним було це одруження. Із скляною енергією взялася вона до необхідних підготувань. Найперше, і це було найважче, вона повідомила про своє рішення батькові. Робила це наче побіжно, трохи дурнуватим тоном, наче сама зі себе глузувала. Художник Фабулл якусь частку секунди, здавалося, не розумів. Потім він зрозумів. Його очі на суворому обличчі стали лячно круглі; але він не підвівся, стиснув губи, так що вони стали зовсім тонкі. Доріон знала його, вона не сподівалася, що він лаятиметься або проклинатиме, але вона гадала, що він зробить кілька ущипливих, глузливих зауважень. І що він сидів так мовчки зі зовсім тонкими губами, це було гірше, ніж вона сподівалася. Вона пішла з дому дуже швидко, це була майже втеча, взяла зі собою свого кота Іммутфру, пішла до Йосифа.