Читаем Юдейська війна полностью

Настав сяючий південь. Вони поспали кілька годин, вони були свіжі, вони дивилися одне на одне, вони подобалися одне одному і вони були дуже голодні. Вони снідали, їли багато, грубі страви, які слуги мусили їм приготувати на свій власний смак, кашу та сочевицю, паштет із підозрілого струпуватого м’яса, і все це вони запивали пивом. Вони були задоволені, у згоді одне з одним і зі своєю долею.

В пообідній час вони перевернули увесь дім. Серед Йосифових речей Доріон знайшла пару дивовижних костей з гебрейськими літерами. Йосиф замислився, коли вона показала йому кості. Він сказав, що це амулет, який приносить щастя, але тепер, коли він має її, амулет йому не потрібен. Про себе він вирішив ніколи більше не грати фальшивими костями, але, домагаючись Доріон, він по суті грав фальшивими костями, бо хіба не залишив він їй віру в те, що прийняв бичування заради неї? Сміючись, перед її очима, він кинув кості в море.


Веспасіан дуже пильно наглядав за своїм сином, і дама Ценіс теж не спускала з нього ока. Багато язиків і рук працювало над тим, щоб висунути хлопця на місце його батька. Хлопець мав мужність і розважливість, його військо було прив’язане до нього. І його безнастанно підбурювала ця істерична юдейська принцеса, фанатизм якої набагато більше міг сподіватися для Юдеї від молодого, шалено закоханого принца, ніж від холодного Веспасіана. Цезар бачив це дуже добре. Він вважав за правильне називати речі їхніми іменами. Він часто піддражнював хлопця, вираховував, як довго ще йому доведеться чекати. Часто також доходило до гострих суперечок. Тит, вказуючи на те, які повноваження має його брат, «фрукт» Доміціан, у Римі, наполягав на тому, щоб і собі дістати більше влади тут, на Сході. Вони обидва розмовляли про це жвавим, грубим тоном. Рипуче, жартівливо, по-батьківському застерігав Веспасіан сина від юдейки. Антоній, коли блудив із єгиптянкою, принаймні, завоював раніше Рим; він, Тит, досі завоював тільки пару гірських гнізд у Галилеї, отже не має права залежуватися біля східної дами. Тит відбивався. Пояснював, що схильність до східних дам не злетіла на нього раптом, вона у нього в крові. Він нагадав батькові про Мару. Веспасіан бурхливо радів. Справді, це стерво зветься Мара. Тепер він знав ім’я. Він цілком забув про це, а його юдей Йосиф, ця собака, змусив його недавно, коли зайшла про це мова, марно борсатися, згадуючи.

Зрештою, він покладався на синову розумність. Він не буде такий дурний, щоб тепер із сумнівними шансами домагатися влади, яка з певністю впаде йому через кілька років, як достиглий овоч. Він любив свого сина, хотів забезпечити династію, вирішив створити своєму синові славу. Він сам подолав у Юдеї найважче. Він вирішив доручити Титові блискучу решту завдання.

Але він знову примусив своє оточення чекати з болісним нетерпінням, доки стане відомим його рішення. Александрійська зима затяглася. З кінцем зими мусили знову розпочатися операції в Юдеї, щоб не зазнати там небезпеки загрозливих контрударів. Чи цезар сам закінчить похід, чи доручить комусь? Чому він вагається?

У цей час Йосифа покликали до цезаря. Веспасіан спочатку поглузував із нього, за своєю звичкою.

— Ваше одруження, вочевидь, щасливе, мій юдею, — сказав він. — У вас змучений вигляд і, здається мені, ваша худорлявість не від внутрішнього споглядання й екстазу.

Він додержувався глузливого тону, але Йосиф відчував за ним серйозне чекання.

— Проте ви мусите, — продовжував Веспасіан, — знову напружити свій внутрішній голос. Гадаю, ви ще наміряєтеся описати юдейські справи. Ці справи якраз у наступні місяці мають закінчитися. Я думаю послати, щоб остаточно приборкати ваше повстання, мого сина Тита. Це залежить від вас, чи ви через деякий час рушите зо мною до Риму, чи з Титом на Єрусалим.

Йосиф глибоко зітхнув. Рішення, якого усі ждали з таким болісним напруженням, старий повідомляв йому першому. Але одночасно він відчув гостро і з мукою, як трудно зробити той вибір, який ставить перед ним цезар. Чи він повинен вирядитися до Юдеї, щоб побачити те, що він відчував перед пам’ятником Єремії? Чи повинен він власними очима бачити гіркоту руйнування свого міста? Чоловік перед ним знову дивиться такими заклято твердими та звуженими очима. Він знає, як гірко йому зважитися, він випробовує його, він чекає.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза