Юдейська війна

Йосиф не сказав нічого. Дуже ніжно гладив її, що безсило лежала біля нього. Потім обережно, як і раніше, намагався їй з’ясувати справу. Ні, він не хоче її втратити. Це жорстока річ — вимагати від неї, щоб вона, така жвава, сиділа тут і чекала; але він любить її і не хоче її втратити і вимагає це від неї. Ні, він не боягуз і не хиткий, і він не дерев’яно нечутливий, як вона йому закидала. Він дуже спроможний дивитися, відчувати, смакувати таке дороге для нього, як вона, сповнитися цим цілком. Любити її. Він недовго буде у від’їзді, рік щонайбільше.

— Це ціла вічність, — перебила вона його.

А що він відходить, говорив він далі серйозно, проникливо, відкидаючи її закиди, то це стається заради неї не менше, ніж для нього. В її очах з’явилася напруженість, надія та тиха недовіра. Увесь час погладжуючи її, дуже обережно пояснював їй свій план. Він вірить у силу слова, свого слова. Його слово матиме силу чогось досягти, чого й вона внутрішньо прагне. Так, його книга завоює для них місце та ранг серед пануючих, чого все своє життя марно домагався її батько. Запально, проте вже злегка зваблена, вона боронилася. Тихо, фанатично він говорив їй у вухо, в рот, у груди. Держава постане зі Сходу, Сходові призначено володарювати. Але Схід досі брався до цього незграбно, грубо, занадто матеріально. Сходові призначено світ, тільки не зовні, а зсередини. Через слово, через дух. І його книга стане важливим дороговказом на цьому шляху.

— Доріон, моя дівчино, моя солодка, моя пастушко, хіба ти не бачиш, що між нами є друга, глибша спільність? Твій батько майже помирає від того, що римляни розглядають його так само, як незвичайну тварину, царського фазана або білого слона. Я, твій чоловік, матиму золотий перстень другого благородного стану. Ти, єгиптянка, зневажувана римлянами, я, юдей, до якого в Римі ставляться з недовірою, страхом і напівпошаною, ми разом завоюємо Рим.

Доріон слухала його, слухала ці слова вухами та серцем, вбирала їх у себе. Як дитина, слухала, вона витерла сльози, хлипала ще іноді, але вірила йому, він був такий розумний, і вона чула його слова з приємністю. Її батько усе своє життя тільки малював, це було, звісно, щось велике, але цей підіймав свій народ, він бився в боях, а потім сам переконав свого переможця так, що той прив’язався до нього. Її чоловік, її гарний, сильний, розумний чоловік, володар, його держава простяглася від Єрусалиму до Риму, світ є вино для нього, яке він черпає у свою посудину. Все, що він робить, правильно.

Йосиф гладив її, цілував. Вона смакувала його дихання, руки, шкіру, і після того, як він змішався з нею, вона була цілком переконана. Вона щасливо зітхнула, притулилася до нього, згорнулася, підібравши високо ноги, як дитина в утробі матері, заснула.

Йосиф лежав без сну. Він переконав її легше, ніж сподівався. А йому самому не було так легко. Обережно він відняв її руки й голову від себе. Вона трохи помурчала, але не прокинулася.

Він лежав без сну і думав про свою книгу. Його книга стояла перед ним, велика, загрозлива, певний тягар, певне завдання, яке робило його проте щасливим. Слово Веспасіана про Гомера вразило його. Він не стане Гомером Веспасіана, а також і Тита. Він оспівуватиме свій народ, велику війну свого народу.

Коли справді мають бути гіркота та руїна, тоді він стане устами цієї гіркоти та руїни, але він уже не вірив у гіркоту й руїну, а у мир та існування. Він сам має бути посередником миру між Римом та Юдеєю, доброго миру, сповненого честі, розуму та щастя. Слово має перемогти. Слово вимагає, щоб він тепер рушив до Юдеї. Він бачить сплячу Доріон. Усміхається, гладить дуже ніжно їй шкіру. Він любив її, але був далеко від неї.