Юдейська війна

— Інші глибше думали, — сказав він, — інші глибше відчували: нам боги дали в належний момент чинити належне. Грек має свої статуї, юдей має свої книги, ми маємо наші табори. Вони міцні та рухливі, вони постають щодня знову, як невеликі міста. Вони є охорона покірних, які скоряються законові, і жах для зухвалих, які не вважають на закон. Обіцяю вам, мій батьку, обіцяю Римові та світові, що Рим буде в моєму таборі, старий Рим, твердий, де він мусить бути твердим, і м’який, де він може бути м’яким. Це не буде легка війна, але це буде добра війна та провадитиметься вона римським способом.

Це не були тільки слова, які говорив молодий генерал, це був зміст і суть його породи, це була сама мужність, яка говорила в ньому, мужеська доблесть, яка зробила жителів маленького селища на горбах біля Тибру панами Лаціума, Італії, цілої землі.

Цезар задоволено та схвально слухав свого сина; тихо, машинально він погладжував свою подагричну ногу. Ні, юдейка не закрутить голови цьому його хлопцеві. І він із легенькою внутрішньою усмішкою дивився на Береніку. Вона слухала, схиливши темне, сміливе лице на руку, нерухома. Вона повна була смутку. Цей чоловік тепер її зовсім забув, вигнав її з останньої складки свого серця. Він не більше, як солдат, він навчився колоти, стріляти, вбивати, трощити. Це має бути дуже важко — стримати його руку, коли він уже її підняв.

Було дуже тихо в осяяному залі в той час, як принц говорив. Художник Фабулл був тут. Портрет принцеси Береніки був закінчений. Але принц не хотів його брати з собою, і це була велика похвала для живописця; бо картина, сказав принц, така жива, що вона завжди його непокоїтиме, коли вона буде біля нього, а він тепер повинен провадити похід і не потребує такого непокоєння. Живописець Фабулл став старший, його голова була ще суворіша, але його тулуб був менш огрядний. Він дивився перед собою застиглим поглядом, наче нічого не бачачи, як властиво було йому дивитися, але він це тільки удавав. Чоловік, що за ці тижні став старіший, бачив дуже добре. Він бачив сотні облич, римлян, панів, які виступали, щоб усмирити непокірних рабів, і юдеїв, упокорених, які лизали руку свого пана. Художник Фабулл був скупий на слова, слово було йому не потрібне, але він був майстер і розумів без слів, що відбувалося за цими обличчями, хоч би були вони ще замкнутіші. Він бачив маршала Тиберія Александра, що сидів тут холодний і елегантний і що повною мірою досяг того, чого він, Фабулл, марно домагався все своє життя, і він бачив, — цей твердий, розумний і могутній пан не був щасливий. Ні, ніхто з усіх цих юдеїв не був щасливий, ні цар, ні Клавдій Реґін, ні гросмейстер. Щасливі і згодні з своєю долею були тільки римляни. Вони не були глибокі, мудрість і краса не були для них ніякою проблемою. Їхній шлях був прямий і простий. Це був твердий шлях, і дуже довгий, але вони мали міцні ноги та мужні серця: вони йшли своїм шляхом до кінця. Юдеї й єгиптяни та греки тут, у залі, правильно робили, вшановуючи їх, як панів.

Він бачив також обличчя чоловіка, до якого перебігла його донька, негідника, собаку, покидь, до якого вона перекинулася. Але, дивись, це не було обличчя негідника, це було обличчя чоловіка-борця, що довго змагався проти сили, що став знаючим та упокорився, що визнав силу та владу, але з тисячею хитрих застережень, борця, що визнав, але не здався. Художник Фабулл нічого не тямить у літературі, він не хоче про неї знати, він ненавидить її, він сповнений гіркоти, що Рим шанує літераторів, а не митців. Але художник Фабулл тямить дещо в обличчях. Він бачить, як слухає Йосиф, коли промовляє Тит, і він знає, що цей чоловік, який спить із його донькою, негідник, собака, пожертвує собою, буде супроводжувати Тита і дивитися, як загине його місто, і опише це. Він бачить усе це за обличчям цього чоловіка. І скоро після того, як Тит скінчив, він підходить до Йосифа, трохи вагаючись, не так твердо та поважно, як завжди. Доріон дивиться йому назустріч, злякана, вона боїться, що має щось статися. Але не стається нічого. Художник Фабулл каже до Йосифа, і його голос не цілком такий певний, як завжди:

— Бажаю вам щастя, Йосифе Флавію, з тією книгою про війну, яку ви повинні написати.

Другого дня в Нікополісі Йосиф зійшов на довгий корабель, який мав везти його Нілом у стріть води. Набережна захаращена була солдатами, ящиками, скринями, паками. Тільки небагато цивільних допустили сюди, бо прощання з розпорядження військового проводу вже відбулося в Александрії. Тільки один не пропустив нагоди провести Йосифа до Нікополіса: Клавдій Реґін.

— Ширше розкривайте ваше серце і ваші очі, молодий пане, — сказав він, коли Йосиф піднявся на корабель, — щоб ваша книга була чимось. Сто п’ятдесят тисяч сестерціїв — це нечуваний аванс.

Тит одразу ж після того, як зійшов на корабель, звелів розставити знову пости вогневого телеграфу, що мав сповістити Рим про здобуття Єрусалима, яке Веспасіан відкликав свого часу.

Книга п’ята ЄРУСАЛИМ