Юдейська війна

Принц робить маленький незадоволений рух головою. Він відчуває на собі погляд Тиберія Александра. Тит знає, що маршал є перший солдат епохи, найкраща підпора дому Флавіїв. Він дивується чоловікові; його сміливе лице, його пружна хода викликають спогад про Береніку. Але він почувається при ньому, як школяр, явна перевага маршала гнітить його.

Тиберій Александр, хоч і чималі має літа, добре тримається на своєму арабському огирі. Довге обличчя з гострим носом нерухоме; він дивиться вниз на місто. Скільки там закутків усюди! Чисте безглуздя, що ці люди втиснулися в місто на прощу, і тепер їх там натоптано, як солоної риби в бочці. Він багато років був губернатором у Єрусалимі, він добре знав його. Як можна ці багато сотень тисяч довго прогодувати? Чи їхні вожді, ці панове Симон бар-Гіора та Йоанн із Гісхали, гадають їх скоро позбутися? Чи вони хочуть із своїми двадцятьма чотирма тисячами людей прогнати його сто тисяч? Він думає про свою артилерію, про стінобитні машини 10-го леґіону, про «Тугого Юлія» насамперед, цю чудову новітню ударну машину. Старий, досвідчений солдат дивиться майже спочутливим поглядом на місто.

Вони і досі б’ються між собою, всередині цих стін, вони нічого не навчилися. Вони ненавидять одне одного більше, ніж римлян. У своїй безглуздій громадянській війні вони попалили свої велетенські запаси зерна, і Йоанн поставив артилерію проти Симона і в самому колонному залі храму. Тихо, трохи втомлено, з привітанням і сердечно оглядає маршал храмовий квартал. Його власний батько пожертвував металічне окуття нових внутрішніх воріт храму — зі золота, срібла, коринфської бронзи; вартість його дорівнює податковим прибуткам цілої провінції. Проте якраз цей батько, гросмейстер юдеїв в Александрії, дозволив, щоб він, Тиберій Александр, ще хлопцем вийшов із юдейства. Він удячний своєму батькові за це. Це злочинна глупота — виключати себе з царини урівноваженої, змістовної грецької культури.

Зі зовсім непомітною глузливою усмішкою дивиться він на принцового секретаря і товмача, що зі збентеженим обличчям оглядає місто. Цей Йосиф хоче мати одночасно і те, і те — юдейство та грецьку культуру. Це неможливо, мій любий. Єрусалим і Рим, Ісаю й Епікура — це ви не можете поєднати. Будьте ласкаві вибрати або одне, або друге.

Цар Агріппа поряд із ним тримав чемну усмішку на гарному, трохи гладкому обличчі. Він був би тут любіше, як прочанин, ніж на чолі п’яти тисяч вершників. Він не бачив міста чотири роки, відтоді, як безрозсудний народ вигнав його після великої мирної промови. Він дивиться тепер, пристрасний будівничий, з великою любов’ю та глибоким жалем на Єрусалим, що діловито повзе вгору на свій горб білими будівлями. Він сам багато будував тут. Коли вісімнадцять тисяч храмових будівників по закінченні будівництва залишилися без хліба, він звелів їм наново забрукувати все місто. Тепер макавеїсти частину цих будівельних робітників силою змусили бути солдатами. Одного з них, такого собі Фанію, вони заради глуму над аристократами зробили первосвящеником. І як вони спотворили його будинки, палац Ірода, старий палац Макавеїв. Це було дуже важко — тримати серце та лице спокійними перед таким видовищем.

Навкруги працювали солдати. У мовчання панів, що нерухомо трималися на легкому вітрі на височині, вдиралося бряжчання лопат і сокир. Вони розбивали свій табір, рівняли ґрунт для облоги, заповнювали западини, зривали зайве. Оточення Єрусалима — один великий суцільний сад. Вони зрубували оливкові дерева, овочеві дерева, виноградники. Вони ламали вілли на Оливній горі, крамниці братів Ханан. Зрівнювали все зі землею. Solo adaequare, зрівняти все зі землею — це був технічний вислів. Це мусили робити на початку облоги, це елементарне правило, яке вбивали в голову кожному, хто вивчає військову майстерність, як найперше. Юдейський цар сидить на своєму коні в добрій і в’ялій позі. Його обличчя трохи втомлене, тихіше, як завжди. Йому тепер сорок два роки. Він завжди казав «так» світові, хоч світ і був повен глупоти та варварства. Сьогодні це трудно давалося йому.

Йосиф тут єдиний, кому не вдається надати своєму обличчю спокійного виразу. Так дивився він колись із мурів Йотапати на леґіони, які обложили її. Він знає, опір безнадійний. Розумом він із тими, серед яких зараз перебуває. Але його серце з іншими, він мусить напружуватися, щоб витримувати стукіт сокир, молотків, заступів, із яким солдати спустошують сяюче оточення міста.

Страшенний гук почувся з району храму. Коні занепокоїлися.

— Що це таке? — спитав принц.

— Це Магрефа, стоголоса лопатна сурма, — пояснив Йосиф. — Її чути до Єрихона.

— Ваш бог Ягве має дужий голос, — визнав Тит.

Потім нарешті він урвав довге ніякове мовчання.

— Що ви думаєте, панове? — і його голос звучав гучно та різко, майже рипучо, більше команда, ніж запитання. — Як багато часу нам треба? Я вважаю, що коли все йтиме гаразд, три тижні буде досить, а коли погано, то два місяці. У всякому разі я хотів би повернутися до Риму на свято жовтневих перегонів.