Юдейська війна

— Ну, — штовхнув його фамільярно Йоанн, — ви їм дали як слід. Панове доктори у своїх довгих сурдутах стрибали, як сирійські канатні танцівники. Старий первосвященик Анан, що у Великій раді мав такий вигляд, наче сам розгніваний бог Ягве, лежав тоді мертвий, голий і брудний. І вже ніхто не міг на нього задивитися. Вдруге вам не довелося його викидати з Кам’яної палати.

— Ну, — сказав Симон, тепер і на його виснаженому обличчі з’явилася легенька усмішка, — ви, мій Йоанне, теж не були найсмиреннішим. Як ви знищили останніх аристократичних первосвященицьких синів, як ви потім найменували первосвящеником будівельника Фанію, й як ви цього дурного вайлуватого хлопця звеліли вшанувати церемонією урочистого одягання та всякою іншою всячиною, теж не можна наводити на уроках закону, як приклад побожного життя.

Йоанн усміхнувся.

— Не кажіть нічого проти мого первосвященика Фанія, мій брате Симон, — сказав він. — Він трохи неповороткий, тупуватий, але він добрий чоловік, і він робітник, а не аристократ. Він належить до нас. І зрештою така йому випала доля.

— А ви не допомогли трохи при визначенні цієї долі? — спитав Симон.

— Ми з одного краю, — сміявся Йоанн. — Твоя Гераза і моя Гісхала недалеко одна від одної. Іди, мій брате Симон, мій земляче, поцілуй мене.

Симон вагався якусь мить. Потім він розкрив обійми, і вони поцілувалися.

Потім, вже було біля півночі, вони робили обхід, інспектуючи стіни та вартові пости. Часто вони спотикалися через сплячих прочан; бо в будинках не було місця, і в усіх під’їздах, на всіх вулицях лежали пілігрими, іноді під примітивними наметами, часто вкриті тільки своїми плащами. Ніч була свіжа, в повітрі густо повис сморід від людей, диму, дерева, смаженого м’яса, сліди міжусобної війни були всюди, навкруг мурів стояв ворог, Єрусалимські вулиці не були вигідною постіллю. Але пілігрими спали добре. Це була ніч захисту, й, як колись єгиптян, так тепер римлян Бог ввергне з кіньми та возами в море. Симон та Йоанн намагалися ступати легко й обережно обходили того чи іншого сплячого.

Зі знавецькою цікавістю придивлявся кожен із них до оборонних заходів другого. Всюди вони знаходили добру дисципліну та порядок, вартові скликали їх тоді, коли треба було.

Настав ранок. По той бік мурів звучали сигнали римлян. Але потім почувся з храму страшенний гук, із яким розчинилися ворота святилища, і могутній звук лопатної сурми, Магрефи, що сповіщав про початок храмової служби, заглушив сигнали римлян.

Леґіони робили окопи, з мурів стріляли на них, вони відповідали на стрілянину. Щоразу, коли гурчали важкі снаряди римлян, чувся арамейський крик варти: «Снаряд летить», і солдати сміючись ховалися за укриття.

З башти Псефінус Симон і Йоанн дивилися на початок бою.

— Це буде добрий день, мій брате Йоанн, — сказав Симон.

— Це буде добрий день, мій брате Симон, — сказав Йоанн.

Снаряди римлян гурчали, вони були білі та видні здалеку. «Снаряд летить», — чувся крик, і солдати сміялися та кидалися вниз. Але потім ще прилітали снаряди, вони не були вже білі, римляни їх пофарбували. Вони збили групу оборонців із мурів, і тепер ніхто більше не сміявся.

11 травня склодув Алексій вийшов із свого житлового та ділового будинку в Провулку мироробів і пішов до свого батька Нахума в Нове місто. Сьогодні вночі римляни, хоч який опір чинили оборонці Єрусалима, встановили біля муру свої стінобитні машини, усе Нове місто стрясали глухі удари «Тугого Юлія», їхнього великого тарана. Тепер Алексієві мало пощастити умовити свого батька перебратися з своїми людьми та своїм найкращим добром зі загрожуваного Нового міста до нього, у Верхнє місто.

Нахум бен-Нахум сидів усередині перед своєю крамницею, під великим скляним гроном винограду, схрестивши ноги на подушці. Тут були покупці, вони торгувалися за позолочений мистецький виріб із скла, золотий Єрусалим, головну прикрасу для жінок. Осторонь від них, незачеплений торгівлею доктор Ніттаї мимрив співуче свої догмати, злегка хитаючись тулубом. Нахум бен-Нахум не натискав на покупців жодним словом. Нарешті вони пішли, не зважившись купити.

Нахум повернувся до свого сина:

— Вони прийдуть знову, діло буде. Не більше, як через тиждень купча з печаткою лежатиме в архіві.

Чотирикутна Нахумова борода була плекана, на щоках, як завжди, був свіжий рум’янець, слова його були упевнені. Але Алексій добре помічав прихований страх. Хоч батько й робить так, наче все йде далі, як і завжди, тепер, коли звучать удари «Тугого Юлія», та він теж мусить визнати, що все Нове місто, його будинок і його фабрика у небезпеці. Через кілька тижнів, а, можливо, й днів, тут, де вони тепер сидять і мирно розмовляють, будуть римляни. Батько мусить це зрозуміти та перебратися до нього. Досить пройти пару кроків туди на стіну, щоб побачити, як працюють машини римлян.