Читаем Юдейська війна полностью

Не легко було довго уникати одноманітності. На полонених випускали африканських левів, індійських слонів, германських зубрів. Призначені до смерті юдеї частково були у святкових убраннях, інші мусили носити молитовні плащі, білі, з чорним кантом і блакитними китицями, і мило було дивитися, як біле вбрання забарвлювалося червоним. Багатьох також, і чоловіків, і жінок, виганяли на арену голими, щоб глядачі могли спостерігати гру мускулів у той час, коли вони вмиратимуть. Пару дуже сильних чоловіків поставили озброєних проти слона. Чоловіки, похмурі та пройняті розпачем, завдали тварині серйозних ран, доки слон, роздратовано трублячи, розтоптав їх, і публіка співчувала слонові.

Публіці до душі був гумор. Багато мусило вмирати у смішних масках. Декого з старих із одного боку вистригли та поголили, а з другого боку їм залишили довге волосся та довгі білі бороди. Інші мусили бігти, одягнені у легкозапальну матерію; їхнє убрання займалося під час бігу, метрів за двісті перед ними був басейн із водою, і коли вони його досягали, були вони, можливо, врятовані. Кумедно було дивитись, як вони підкидали ноги, як задихалися, як кидалися в воду, коли навіть і не вміли плавати. Багато потіхи давала драбина, стрімко приставлена до муру. Призначені до смерті, святково вдягнені, мусили вилазити по ній, а драбина була вимазана слизькою масою, і вони падали з неї на підставлені вістря.

Два дні вмирали таким способом юдеї, дві з половиною тисячі, на стадіоні міста Цезарії, для забави необрізаних. Два дні дивився й чув Йосиф, як вони вмирали. Часто здавалося йому, що він бачить знайомі обличчя, але це була помилка, бо Фронто призначав для цього в основному безіменний народ, дрібних селян і плебеїв із провінції. «Я бачив це, — міг додати Йосиф, коли змальовував пізніше це видовище. — Мої очі бачили це».

Незабаром Йосиф мав залишити Юдею, можна було гадати, назавжди. Довго вагався він, чи повинен зустрітися з Марою. Він відмовив собі в цьому. Визначив їй достатню ренту і дав їй змогу жити в одному з маєтків у долині Езреель, який Тит передав йому.

Юдеї бачили Йосифа, коли той ходив на ігри. Вони ненавиділи й зневажали його і тримали сім кроків відстані. Ніхто не проводив його, коли він сідав на корабель, що йшов до Італії.

Гавань Цезарїї зникла, колосальні статуї богині Риму, цезаря Августа. Потім зник форт Стратон, потім фіолетові гори Юдеї, наостанку зелена вершина гори Кармель. Йосиф був на шляху до Риму. Із Юдеї не віз він із собою нічого, крім пам’яті про те, що він бачив, сімдесяти сувоїв Святого Письма та маленької скриньки землі, яку він надряпав з-під попелу й уламків в Єрусалимі.

На найвищому місці Аппієвої дороги, там, де пам’ятник Цецилія Метелла, візник зробив звичну зупинку, і Йосиф поглянув униз, на велику картину міста, яка відкривалася звідси. Був прохолодний березневий день, місто лежало на світлі, Рим, Сила, Гевура, воно розширилося сильніше, ніж тоді, коли він його залишав, щоб відвідати Єрусалим. Тепер він міг здобути те, про що мріяв тоді, коли вперше дивився з Капітолію на місто, треба було тільки простягти руку. Цезар і принц просили його про його слово, про слово та дух східної мудрості.

Йосиф гірко стулив губи. На жаль, великий доктор Йоханан бен-Заккаї має рацію. Те, що здавалося йому тоді кінцем, є тільки початок. Сполучити східну мудрість зі західною технікою — це справа, до якої треба прикласти багато важкої праці, а блиску в ній мало.

Візок рушив далі, він спинився біля воріт. Йосиф не сповістив Доріон, що він прибуде. Він любить Доріон, він не забув її образ, як вона вперше стояла перед ним із кішкою на руках, її тонкий любий голос маленької дівчинки, і не забув, як вона припала до нього своїм довгим смаглявим тілом бурхливо, безсило, віддано. Але тепер було так багато баченого між ним і нею, були речі, з яких вона виключена. Він хоче почекати, не хоче будити в ній надії, хоче бачити, відчути, чи є ще те струмуюче між ним і нею, яке було тоді.

Дім Доріон маленький, привабливий, новітній. Невільник-швейцар питає Йосифа про його бажання. Йосиф називає своє ім’я, швейцар низько схиляється, біжить геть. Йосиф стоїть сам у приймальні. Він хмурніє. Навколо все прикрашене картинами, статуями, мозаїкою, можливо, роботи цього Фабулла. Що йому тут? Він не може тут жити.

Й от приходить Доріон. Як тоді, легка та чиста зводиться на її крутій дитячій шиї довга тонка голова з великим ротом. Вона стоїть і дивиться на нього своїми очима кольору моря, які помітно стали темніші. Вона хоче усміхнутися, але вона зовсім слаба, вона не може усміхнутися. Вона так довго чекала на нього, і тепер, велика дяка богам, він тут. Вона боялася, що ця відворотна Юдея проковтне його назавжди, й от, велика дяка богам, він прибув. Вона блідне, спочатку навколо рота, потім на всьому лиці, вона невідривно дивиться в його обличчя, ступає до нього, кричить коротким різким криком і падає, він мусить її тримати. Це жовто-смаглява шкіра дівчини, яку він любить. Вона солодка та гладенька, й яка ж вона холодна, ця шкіра, бо дівчина любить його.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Виктор  Вавич
Виктор Вавич

Роман "Виктор Вавич" Борис Степанович Житков (1882-1938) считал книгой своей жизни. Работа над ней продолжалась больше пяти лет. При жизни писателя публиковались лишь отдельные части его "энциклопедии русской жизни" времен первой русской революции. В этом сочинении легко узнаваем любимый нами с детства Житков - остроумный, точный и цепкий в деталях, свободный и лаконичный в языке; вместе с тем перед нами книга неизвестного мастера, следующего традициям европейского авантюрного и русского психологического романа. Тираж полного издания "Виктора Вавича" был пущен под нож осенью 1941 года, после разгромной внутренней рецензии А. Фадеева. Экземпляр, по которому - спустя 60 лет после смерти автора - наконец издается одна из лучших русских книг XX века, был сохранен другом Житкова, исследователем его творчества Лидией Корнеевной Чуковской.Ее памяти посвящается это издание.

Борис Степанович Житков

Историческая проза