Юдейська війна

Хвилини минали, а вони обоє не сказали ще жодного слова. Вона є вся солодкість світу. Коли вона впала на нього, смертельно зблідла, безсила від збудження, у нього ослабли коліна. «Ти не повинен одружуватися з ними». Перед ним стоїть його книга, голий ландшафт із наповненим трупами яром, храмова гора, палаюча аж до основи. Для чого неподобна мозаїка навкруг, ці банальні веселі картини хатнього життя? Що йому тут? Що хоче жінка? Він тут цілком чужий.

— Ти тут цілком чужий, — каже вона, це перше слово, яке вона промовляє до нього за рік.

Вона тримається за його плечі, вона простягла руку, вона дивиться йому в лице. Вона каже:

— Ти тут зовсім чужий, — вона відзначає це твердо, серйозно, без нарікання.

Вона любить його, тому вона це знає. Маленькі втіхи, маленька брехня були тут цілком марні.

— Так, — відповідає він, — я не можу тут жити. Я не можу тепер жити з тобою, Доріон.

Доріон не заперечує жодним словом. Вона відчуває, цей не є більше її Йосифом, він інший, сповнений тим баченим, яке не є її. Але вона належить йому, коли він показується і в цій постаті, вона твердо гнучка та мужня, вона доможеться його і в цій постаті. Вона не затримає його.

— Коли ти мене побажаєш, поклич мене, — каже вона.

Йосиф іде. Він почуває себе дуже чужим у Римі. Він проходить вулицями, крізь колонади. Коли бачить знайомі обличчя, то відвертає голову, він не хоче ні з ким говорити. Поміркувавши, він вирішав піти до Клавдія Реґіна.

У видавця втомлений вигляд, всі частини його м’ясистого лиця обвисли.

— Привіт тобі, прибульцю, — оскалюється він. — Ну, мій пророче, як з вашого книгою? Ваше пророцтво здійснилося, правда, дещо своєрідним способом. Я гадаю, ви можете тепер братися до роботи. Чи ви хочете уникнути?

— Я не уникав, — каже злісно Йосиф. — Ви не знаєте, як важко іноді було. Але я ніколи не уникав.

— Я іноді зустрічаю вашу гарну дружину, єгиптянку, — сказав видавець.

— Я не буду вкупі з Доріон, — сказав Йосиф, — доки напишу книгу.

Реґін глянув здивовано.

— Дивно, — зауважив він. — А дама ж була причиною вашої книги.

— Може, приводом, — відказав Йосиф.

— Коли ви хочете жити у мене, то мій дім у вашому розпорядженні, — сказав видавець.

Йосиф вагався.

— Я хотів би бути сам, — сказав він, — доки писатиму книгу.

— Я гадаю, — сказав Клавдій Реґін, — що цезар віддасть вам будинок, де він раніше жив. Будинок дещо непривітний, його величність завжди був ощадний, ви це знаєте.

Йосиф перебрався в дім. Він був великий, темний, занедбаний. Жив там із одним-єдиним невільником. Він не дбав про себе, їв тільки найнеобхідніше. Не показував жодній людині, що він у Римі. Він ходив вулицями, коли вони були найбезлюдніші, дивився підготування до тріумфального походу. Всюди працювали над помостами, трибунами. На стінах, воротах виднілися велетенські портрети Веспасіана, Тита, на биндах навколо них були написи, які славили імператорів і глузували з переможеної Юдеї. На Йосифа видивлялися гігантськи збільшені пики цезаря та принца, пусті, грубі, скривлені, все щире зникло, це були обличчя Педана.

Одного дня між колонадами Марсового поля Йосиф зустрів паланкін сенатора Марулла. Йосиф хотів швидко пройти мимо, але сенатор нагледів його.

— Ви зробили кар’єру, молодий пане, — констатував він. — Ви змінилися. Так, долю роблять голови. — Він розглядав його крізь смарагд, що робить зір гострішим. — Пригадуєте, як я вас інформував про Рим у Великому цирку? Це було п’ять років тому. Я вже тоді бачив, що вас варто інформувати. Ви в належний момент стали на правдивому боці.

Він не відпускав його, узяв його зі собою, розповідав йому. Він пише жарт, що на початку тріумфального тижня має йти в театрі Марцелла. Героєм жарту має бути юдей Сехарія, полонений, засуджений до гладіаторських ігор. Грати його має актор Деметрій Лібан. Полонений Сехарія повинен вмерти у двобої з іншим. Смертельний страх юдея, його просьби, його чекання, що, не зважаючи на все, його помилують, його фехтувальні випади та його нефехтувальні випади, — все це дає привід для дуже багатьох комічних сцен, дотепів, танців, куплетів. Питання тільки про те, який має бути кінець. Було б дуже привабливо знайти двійника Лібана, — тепер якраз дуже багатий вибір, — такого подібного, щоб власна мати не могла його розрізнити від актора, і змусити його виступати за професіонального гладіатора. З другого боку, публіка вже переситилася розпинаннями та смертю юдеїв. Можливо, краще було б помилувати полоненого Сехарію. Його радість із приводу нового життя — зовсім непоганий мотив. А на закінчення він міг би з удячності вийняти із схованки свої скарби та розподілити їх між публікою. Можна, певно, повернути справу так, щоб наприкінці залишити його висіти на хресті, і щоб прийшов хтось і зняв його, — хіба ви самі не робили щось подібне, Йосифе Флавій? — і щоб він кидав у публіку з хреста гроші, ново карбовані монети на честь перемоги.