Юдейська війна

Йосиф мусив залишитися у сенатора Марулла на вечір, повечеряти з ним. Худий, розумний пан цікавився багатьма подробицями, що стосувалися до походу, випорожнив Йосифа цілком. І він теж міг розповісти Йосифові новини. Вже встановлено, що з трьох представників Юдеї, яких вестимуть у тріумфальному поході, тільки Симона бар-Гіору віддадуть на звичайну під час тріумфу страту. Обох інших, Йоанна з Гісхали та первосвященика Фанію, після тріумфу продадуть як невільників. На них є три претенденти: Муціан, міністр Талас і він сам. Він має підставу гадати, що йому віддадуть перевагу. Дама Ценіс не дешева, але й він не скнара. Кого б йому Йосиф більше порадив, воєначальника чи первосвященика?

Другого дня Йосиф пересилив себе і відвідав актора Деметрія Лібана. Він знайшов його неймовірно постарілим і нервовим.

— А, це ви, — зустрів його актор. — Звісно, ви не могли не прийти. Власне, я на вас уже давно чекав.

Він був сповнений неприязною іронією проти Йосифа. Йосиф помалу зрозумів: цей чоловік приписує собі вину за загин храму. Він привів Йосифа до Поппеї, він по суті домігся помилування трьох, а хіба все лихо почалося не з цього саме помилування? Помилування, едикт про Цезарію, повстання, спалення храму, — це був один ланцюг. А початковою ланкою ланцюга був він. Від нього тоді залежало, чи зіграє він юдея Апеллу чи ні? Ягве поклав в його руку жереб — чи існувати храмові, чи загинути, і його нещасна рука вибрала згубу.

Він підвівся, почав промовляти велике прокляття з п’ятої книги Мойсея. Безумовно, він ніколи не бачив і не чув жодного з пророків, що, справжні та фальшиві, постали за останні десятиліття в Єрусалимі; але це були жести цих пророків, їхні інтонації в його грецьких словах. Актор Лібан не був ставний чоловік, він був правдивіше малий на зріст, але тепер височів, як похмуре дерево. «Уранці казатимеш: коли б уже вечір був! А увечері казатимеш: коли б уже ранок настав! — від страху в серці твоєму». Жахливо виходили темні клятьби із його рота, однотонно, ваговито, збентежено. «І так сталося», — констатував він іноді посеред них, тверезо, але а диким, розпачливим задоволенням.

Йосиф після цієї зустрічі з Деметрієм Лібаном два дні сидів сам у своєму великому, похмурому домі. Третього дня він перейшов мостом Емілія на другий бік Тибру між юдеїв.

Юдеї міста Риму, доки продовжувався похід, усіма способами показували урядові свою лояльність. Вони лояльні піддані ще й тепер, заколотники, зрозуміло, тільки самі винні: але вони не бояться, проте, одверто виявляти свою тугу з приводу руйнування святині. Вони не хочуть також приховувати свою огиду до того, що юдеї помагали при руйнуванні. Йосиф, прийшовши на правий берег, натрапляє тут на страшну ненависть. Всі тут тримають сім кроків відстані від нього. Він іде крізь порожній простір, між мурами зневаги.

Він повертає до дому Кая бар-Цаароне. Президент Агріппінської громади, що давніше хотів віддати йому свою доньку за жінку, стоїть проти нього, додержуючи сім кроків відстані. Обличчя хитрого веселого чоловіка було похмуре, скривлене ворожістю. Кай бар-Цаароне зробився враз дуже подібний до свого батька, древнього буркотливого Аарона. Йосиф бентежно стоїть перед цим замкнутим обличчям.

— Вибачте, — каже він і безпомічно розводить руками. — Це не має ніякої мети.

Він повертається назад. Повз шпалери смертельних ворогів проходить він юдейським кварталом, іде знову через міст Емілія.

На другому березі, коли вже він повернув за ріг і його не видно більше від юдеїв, чує він позаду ходу переслідувача, яку, здається йому, він уже чув давно. Несамохіть він хапається за свій великий золотий писемний прилад, щоб оборонятися. Тут гукає за ним голос арамейською мовою:

— Не бійтесь. Не майте страху. Це я.

Це дуже молодий чоловік, його обличчя здається Йосифові знайомим.

— Я вже вас колись бачив, — каже хлопець, — коли ви вперше були в Римі.

— Ви? — згадує Йосиф.

— Я Корнель, син Кая бар-Цаароне.

— Чого ви хочете? — питає Йосиф. — Чому не тримаєте ви сім кроків відстані?

Але молодий Корнель підходить ще ближче до нього.

— Вибачте й іншим, — просить він, і його голос звучить сердечно, довірливо, мужньо. — Інші не розуміють вас, але я розумію. Повірте мені, прошу. — Він підступає зовсім щільно до нього, дивиться на нього пильно. — Я читав ваш космополітичний псалом. Часто, коли кругом були безлад і непроглядність, я проказував його собі. Тут усе вузьке і між мурами, а ви маєте погляд у далечінь. Ви великий в Ізраїлі, Йосифе Флавій, один із пророків.

Йосифові ринула гаряча втіха крізь серце. Те, що цей молодий чоловік, який не знав про нього нічого, тільки його слово, так до нього поставився, було йому доброю ознакою.

— Я радий, Корнелю, — сказав він, — я радий дуже. Я привіз із собою землю з-під Єрусалимського попелу, я привіз сувої Письма з Єрусалима, дозволь тобі їх показати. Ходімо до мене, Корнелю.

Хлопець просяяв.