Юдейська війна

Тим часом Тит прибув до Італії. Було на Сході ще багато спокус для нього. Він імені п’ятого та п’ятнадцятого леґіонів, що мали дістати нелюбі постоянки на Нижньому Дунаї, капітан Педан просив його залишитися при цих леґіонах або взяти їх із собою до Риму. Принц ураз зрозумів, що за хитро-наївними словами старого чесного солдата крилася пропозиція проголосити його цезарем замість старого Веспасіана. Це було привабливо для Тита, але дуже ризиковано, і він не вагався відповісти такими ж наївними, жартівливими словами. Але Схід далі шанував його як самовладного господаря і Тит не зміг відмовитися від того, щоб у Мемфісі при освяченні бика Апіса надіти собі на голову діадему Єгипту. Це було необережно, це могли витлумачити погано, і принц поспішив листовно запевнити свого батька, що він, звісно, зробив це тільки як заступник. Він, зрозуміло, інакше це й не сприймав, відповів йому відразу Веспасіан, але при всій приязні наготував проти Сходу багато десятків тисяч людей.

Отже, після цього прибув Тит дуже хутко, дуже просто, майже без почту. Раз він хотів мати свій тріумф, то, за старим звичаєм, міг показатися в Римі тільки в день урочистого походу. Й от Веспасіан зустрів Тита на Аппієвій дорозі.

— Я тут, батьку, я тут, — привітав його Тит щиросердо.

— Це було б і тобі недобре, мій хлопче, — проскрипів Веспасіан, — якби ти ще довше ганяв по Сходу.

І тільки потім поцілував його.

Зразу по обіді, при Муціанові й дамі Ценіс, батько з сином мали серйозну розмову, щоб з’ясувати деякі необхідні речі.

— Ви готували вашому батькові, — почала рішуче Ценіс, — не тільки самі радості, принце Тите. Ми не без турботи вислухали повідомлення про ваше коронування у Мемфісі при освяченні бика Апіса.

— Я не хочу робити з бика слона, — сказав спокійно Веспасіан. — Мене дужче цікавить інше запитання. Чи справді неможливо було врятувати юдейський храм?

Вони дивилися один на одного, обидва з твердими вузькими очима.

— А ти хотів, щоб це було можливо? — перепитав через якусь хвилину Тит.

Веспасіан кивнув головою.

— Коли поліцейський захід проти Єрусалима, — сказав він хитро та розважно, — справді мав перетворитися у похід і закінчитися тріумфом, який я зажадав для нас обох від сенату, тоді це, певно, не було можливо.

Тит почервонів.

— Це було неможливо, — сказав він коротко.

— Отже, вважатимемо, — констатував, оскалившись, цезар, — що це було неможливо. Інакше ти пощадив би храм уже заради дами Береніки. І тут ми підходимо до другого пункту, що нас усіх тут дуже цікавить. Дама Береніка є видатний екземпляр жінки. Що ти хотів її мати при собі під час цієї нудної поліцейської кампанії, я можу зрозуміти. Тільки, чи повинен ти її мати при собі і в Римі? — Тит хотів відповісти, але Веспасіан, тільки зовсім тихо сопучи та невідривно дивлячись на нього своїми твердими сірими очима, не дав йому говорити. — Вважай, — продовжував він, умовляючи, по-товариському, — тут моя Ценіс є проста особа, еге ж, стара дійнице? Без претензій, без великого титулу. Вона приносить мені купу грошей; багато чого мої старі очі вже не бачать, а вона до того додивиться. Проте увесь Рим ставиться до неї з прихильністю, оскільки не доводиться платити їй комісійні. Вона римлянка. А твоя юдейка, ця принцеса з її величною ходою й усім її східним єством — це інше: ми ще молода династія, мій сину, я перший, а ти другий, ми не можемо дозволити собі цю екстравагантну даму. Я кажу це тобі по-доброму, але дуже серйозно. Нерон міг собі це дозволити, він був чоловіком зі старої родини. Але коли ти або я це робимо, тоді це викликає у римлян досаду. Викликає, мій хлопче. Скажи ти, Ценіс, скажіть ви, старий Муціан: чи викликає це досаду, чи ні? Ти чуєш, це викликає досаду.

— Я хочу тобі дещо сказати, батьку, — почав Тит, — і в його голосі чулися ті тверді звуки, які бувають при команді. — Я міг в Александрії надіти на голову обруч. Леґіони хотіли цього. Я був близький до цього. Принцеса мусила сказати тільки слово, й я б це зробив. Принцеса цього слова не сказала.