Юдейська війна

Тонкий Муціан, із палицею за спиною, косо виставивши вперед худу голову, люто бігав туди-сюди. Він не був уже молодий, мав позаду уже п’ятдесят років, життя, повне чудових пороків, в яких він ніколи не каявся, повне вивчення невичерпних чудес природи, життя, повне влади та падіння, багатства і банкрутства. Й от, якраз ще бувши при всій своїй силі, став він володарем у цій глибоко хвилюючій, прадавній Азії, і він кипів із люті, що хитрий молодий цезар призначив йому ділитися чудовим шматком саме з цим відворотним мужиком. Майже цілий уже рік мусить він терпіти поруч із собою цього пройду експедитора як рівнопоставленого. Він прозирав у наміри маршала так само добре, як і в наміри цезаря. Цей чолов’яга не смів довше стояти на його шляху. Він мусить забратися з його Азії, він мусить, мусить покласти нарешті край цій безглуздій юдейській війні.

Поквапно і з великим гнівом диктував Муціан цілу паку листів цезареві, міністрам, дружнім сенаторам. Незрозуміло, чому воєначальник вважав, що місто Єрусалим, після таких великих підготувань, та ще коли супротивник знесилений внутрішнім розладом, і на початок цього літа не достигло для штурму. Він не хоче висловлювати гіркі міркування про те, як це малоенергійне провадження війни ставить під загрозу плани походу Александра. Але коли буде проводитися стратегія вагання, то це безумовно відіб’ється на престижі цезаря, сенату й армії по всьому Сходу.

Час, у який ці листи потрапили в Рим, був зовсім несприятливий для намірів Муціана. Зі західних провінцій тільки що повідомили про далеко важливіші та неприємніші речі. Губернатор Ліона, такий собі Віндекс, підняв бунт, і, здається, мав симпатії всієї Галлії й Іспанії. Депеші звучали турботою. Справжній, цілковитий відгук знайшла Муціанова доповідь тільки в одному єдиному місці — у міністра Таласа. Цей старий пан вважав, що генерал Веспасіан завдає йому особистої шкоди, так довго відтягуючи руйнування Єрусалима. Він відповів Муціанові, усім серцем погоджуючись із ним.

Генерал-губернатор, діставши цю відповідь, вирішив особисто поговорити з експедитором, поїхав до головної квартири Веспасіана в Цезарії.

Маршал прийняв його усміхаючись, видимо радіючи. Вони лежали за столом утрьох, Веспасіан, Тит, Муціан, і провадили приязні розмови. Помалу, за вечерею, перейшли до політичних справ. Муціан підкреслював, який далекий він від того, щоб втручатися у справи інших; та є Рим, є римські міністри, які тиснуть, що треба закінчувати похід. Він цілком розуміє мотиви маршала, проте бажання Риму здаються йому такими важливими, що він ладен віддати військо з своїх власних сирійських леґіонів, якщо тільки Веспасіан рушить на Єрусалим. Молодий генерал Тит, палаючи жадобою показати нарешті свої солдатські якості, бурхливо погоджувався з ним:

— Зроби це, батьку, зроби! Мої офіцери горять бажанням, вся армія горить бажанням повалити Єрусалим.

Веспасіан задоволено бачив, як на розумному, насолодами, корисливістю і честолюбством спустошеному обличчі Муціана позначається приязнь до його сина Тита, суміш чесної симпатії та низької пристрасті. Маршал усміхався. Він, хоч і дуже був прив’язаний до сина, не сказав йому про свої справжні мотиви. Він був переконаний, що хлопець знав їх так само добре, як цей хитрий Муціан чи його юдей Йосиф; але він радів, що Тит так бурхливо напосідав. Тим легше вдалося йому прикрити свої особисті аргументи діловими.

Пізніше, коли він лишився сам-на-сам із Муціаном, той вийняв лист міністра Таласа. Веспасіан відчув майже пошану до його упертості. Чоловік був гидкий, але тямовитий: із ним можна було говорити одверто. Отже, Веспасіан відмахнувся рукою:

— Облиште, екселенціє. Я знаю, ви хочете мені передати думку якогось впливового какера з Риму про те, що Рим загине, коли я моментально не рушу на Єрусалим. — Він присунувся ближче до Муціана, сильно дихаючи йому в лице. Муціанові потрібна була вся його чемність, щоб не відсахнутись, — і сказав добродушно: — І коли ви покажете мені ще десять таких листів, високошановний, я й не подумаю про це.

Він випростався, погладив охкаючи свою подагричну руку, підсунувся зовсім щільно до розмовника, сказав довірливо:

— Слухайте сюди, Муціане, ми ж обидва люди, носи яких обвівали усі вісім вітрів, ми не маємо потреби дурити один одного. Мені вино стає кисле, коли я мушу бачити вас із вашим обличчям, що раз по раз тіпається, з вашою палицею за спиною, а вас доймає морська хвороба, коли ви чуєте моє дихання і нюхаєте мою шкіру. Правда ж?

Муціан відповів приязно:

— Продовжуйте, прошу.

Веспасіан продовжував:

— Але, на жаль, ми запряжені в один дишель. Це була клято хитра вигадка його величності. Тільки, чи не повинні ми бути такі ж хитрі? Верблюд і буйвол погано уживаються в одному дишлі, юдеїв і греків успішно можна настроїти одних проти одних; але два старі тельбуховидці, як ми, що ви гадаєте?

Муціан заморгав сильно й нервово.

— Я уважно стежу за розвитком ваших думок, консуле Веспасіан, — сказав він.