Юдейська війна

— Я беру вас зі здобичі на мою приватну службу. — І потім, коли Йосиф хотів говорити: — Не поздоровляйте себе занадто швидко, мій юдейчику. Ваш священицький пояс ви можете носити далі, але й ваші кайдани ви носитимете, доки виявиться, наскільки правдиве ваше пророкування.

Цезареві та сенатові воєначальник написав, що він мусить на цей рік задовольнитися тим, щоб забезпечити досягнуте.

Ще й досі чекали телеграфісти на постах, які підготував Цестій Галл для звістки, що Єрусалим упав. Веспасіан звелів відізвати їх.

Книга третя ЦЕЗАРІЯ

В найближчому оточенні Веспасіана з Йосифом поводилися просто, але непогано. Воєначальник слухав його як порадника в справах юдейських звичаїв та особистих взаємин окремих юдеїв, охоче мав його біля себе. Але він показував, що не довіряє цілком Йосифовим даним, часто доручав іншим перевіряти їх, кепкував із Йосифа та принижував його, іноді дуже вразливо. Йосиф сприймав глузування та приниження з покірливою скромністю й усіма способами намагався бути корисним. Він стилізував накази воєначальника, звернені до юдейського населення, правив за експерта в суперечках між військовою й юдейською владами, незабаром його діяльність стала необхідною.

Галилейські юдеї, хоч Йосиф із усіх сил старався для них, вважали його за полохливого перебіжчика. В Єрусалимі вони мусили його прямо смертельно ненавидіти. Із столиці до зайнятої римлянами області доходили, щоправда, тільки непевні вісті; але оскільки було відомо, макавеїсти стали там необмеженими господарями, вони запровадили терор і домоглися, щоб Йосифа оголосили поза законом. Під звуки сурм було оповіщено; «Проклятий, розбитий, відлучений хай буде Йосиф бен-Маттіас, колишній священик першої черги з Єрусалима. Ніхто не зайде з ним у будь-які стосунки. Ніхто не врятує його з вогню, завалу, води, з будь-чого, що може його знищити. Кожен відмовиться від його допомоги. Його книги вважатимуться за книги облудного пророка, його діти — за байстрюків. Про нього думатиме кожен, промовляючи дванадцяте, проклинаюче прохання з вісімнадцяти прохань, і коли йтиме він дорогою, тоді кожен триматиметься від нього на віддалі семи кроків, як від прокаженого».

Особливо вразливим способом виявила свою огиду до Йосифа громада Мерона у Верхній Галилеї, хоч вона належала до зайнятої римлянами області, і такий вчинок був небезпечний. Тут, у Мероні, крикнув якось один: «Це він», і меронці залили міддю сліди копит Йосифового коня, і вважали ці місця за святі. Тепер вони проклали собі іншу головну вулицю, бо стару вони засипали одного разу квітами та листям, вітаючи Йосифа. В урочистій церемонії засіяли вони травою те, що було колись їхньою головною вулицею, щоб заріс травою шлях, яким ступав зрадник, щоб забулася й пам’ять про нього.

Йосиф міцно стулив губи, звузив очі. Образа тільки жорстокішим зробила його самопочуття. У Веспасіановому почті прибув він до Тиверії. Тут зробив він найвирішальніший вчинок свого життя, цими вулицями проїздив він, великий і палкий, на своєму коні Стрілі, герой, вождь своєї країни. Він набрався твердості. Він із гордістю носив свої кайдани на вулицях Тиверії, не зважав на людей, які плювалися перед ним, оминаючи його з ненавистю й огидою. Він не соромився долі, що з диктатора Галилеї обернула його в зневажуваного з презирливою ласкою невільника римлян.

Перед одним тільки не могла встояти його штучна гордість, перед Юстом і його безоглядною зневагою. Юст урвав на середині речення, коли Йосиф зайшов до кімнати, прикро відвернув жовто-смагляве обличчя. Йосиф хотів виправдатися. Цей багато знав про людське серце, він мусить його зрозуміти. Та Юст не допустив, щоб Йосиф заговорив до нього.

Цар Агріппа вирішив знову відбудувати зруйнований палац. Йосиф довідався, що Юст майже цілий день вештається по будівництву, яке широко розкинулося. І він там раз по раз підіймався на пагорб, де мав піднестися новий палац, шукав нагоди зустрітися з Юстом. Нарешті одного разу знайшов він його самого. Був ясний день ранньої зими. Юст сидів на виступі муру, він глянув здивовано, коли Йосиф почав говорити. Але зразу ж натяг на голову плащ, мов йому стало холодно, і Йосиф не знав, чи чує він його. Він говорив до Юста, просив, заклинав, старався йому з’ясувати. Хіба дужа помилка не краща за слабосилу правду? Хіба не треба пройти крізь почуття макавеїстів раніше, ніж їх відкинути?

Але Юст мовчав. Коли Йосиф скінчив, він підвівся поквапно, трохи незграбно. Не сказавши жодного слова Йосифові, що стояв, благально дивлячись, пройшов Юст повз нього, серед запаху вапна і свіжого дерева, віддалився. Принижений, із гірким почуттям дивився Йосиф йому вслід, як він, трохи втомлено, з трудом перелазив через велике каміння, вибираючись найближчим шляхом із будівництва.