Юдейська війна

Довго говорив він до них, але все марно. І йому ледве вистачило грубого, хрипкого голосу, щоб зробити їм останню пропозицію: вони повинні не кожен вбивати сам себе, а принаймні один одного; це найменший гріх. Вони подивилися на нього, прийняли його пропозицію, і це був порятунок. Вони вирішили кинути жеребок, хто з них кого має вбивати. І вони кидали кость, яку подарував Йосифові актор Деметрій Лібан. Вони просили один в одного прощення, і вмирали з молитвою на устах. Коли Йосиф лишився з останнім, він прямо рушив із печери до римлян. Той, другий, безсило постояв якусь мить, потім поповз за ним.

Це був полковник Паулін, хто узяв Йосифа в полон. Він простяг йому назустріч руку з розправленою долонею, немов спортсмен переможеному противникові, вітаючи приязно. Йосиф не дякував. Він упав і сказав: води. Вони принесли йому напитися, і він, — це було найпобожніше діло його життя, — він примусив себе і сказав благословення: «Славен ти, наш Боже Ягве, по слову якого все виникає», і потім тільки він став пити. Блаженно відчував, як волога текла крізь його губи в рот, в горло, вимагав знову води, а потім ще знову, і шкодував, коли йому треба було перестати пити, щоб перевести дух, пив і пив. Усміхався широко, безумно, усім лицем, і пив. Солдати стояли навкруг, добродушно скалили зуби, дивилися.

Йосифові дозволили нашвидку почиститися, принесли йому їсти, а потім повели закутого до воєначальника. Дорога йшла через увесь табір. Всюди юрмилися солдати, вони хотіли бачити ворожого ватажка. Багато з них усміхалися прихильно: так от який чоловік, що заставив їх трудитися сім тижнів. Здібний і міцний хлопчина. Деякі, озлоблені смертю товаришів, погрожували, люто лаялися. Інші пускали дотепи, що він такий молодий, тонкий і худий: «Ну, юдейчику, коли ти висітимеш на хресті, птахам і мухам мало буде поживи». Йосиф, занехаяний, із скуйовдженим волоссям, із брудним пушком на щоках, тихо йшов крізь усю цю колотнечу. Загрози та жарти відпадали від нього, деякі опускали погляд перед його сумними, запалими очима. Коли навіть один плюнув на нього, він не сказав жодного слова ображаючому, він, закутий у кайдани, попросив тільки конвоїрів витерти слину, бо непристойно було так прийти до воєначальника.

Але це був далекий шлях через табір. Намети, намети, цікаві солдати. Потім вівтар табору. Перед ним незграбні, золоті, ворожі та насильницькі орли трьох леґіонів. Потім знову намети, намети. Виснажений чоловік мусив збирати всі сили, щоб триматися прямо, але проте він ішов прямо цей довгий шлях ганьби.

Коли нарешті привели його до намету маршала, Йосиф найперше побачив, крім полковника Пауліна, ще одного молодого пана з генеральськими відзнаками, невисокого, але широкого та кремезного, з круглим відвертим лицем, на якому коротке підборіддя так дуже виступало вперед, що здавалося трикутним. Йосиф зразу впізнав, що це був Тит, син воєначальника. Молодий генерал рушив йому назустріч.

— Мені дуже шкода, — сказав він привітно та люб’язно, — що ви зазнали гіркої. Ви прекрасно билися. Ми недооцінювали вас, юдеїв. Ви видатні солдати.

Він бачив, як Йосиф виснажений, запропонував йому сісти.

— Гаряче літо у вас тут, — сказав він. — Але тут, у наметі, ми маємо приємну прохолоду.

Тим часом з-за завіси, що ділила намет, виступив сам Веспасіан, дуже зручно одягнений. З ним ішла дебела рішуча дама. Йосиф підвівся, старався привітати його римським способом. Але маршал добродушно кивнув головою.

— Не завдавайте собі труду. Страшенно молодий ви на вигляд, юдейчику. Скільки вам?

— Тридцять, — відповів Йосиф.

— Бачиш, Ценіс, — усміхнувся Веспасіан, — як високо можна сягнути в тридцять років.

Дама Ценіс розглядала Йосифа без прихильності.

— Юдей мало мені подобається, — неприхована висловила вона свою думку.

— Вона терпіти вас не може, — пояснив Веспасіан Йосифові, — бо дуже злякалася, коли ви поперчили мені ногу каменем. Але це була даремна тривога, вже нічого не помічається. — Та коли він підійшов тепер до Йосифа, ясно видно було, що він ще трохи кульгає. — Дозвольте вас помацати, — сказав він і обмацав його, наче невільника. — Худий, худий, — констатував, сильно дихаючи. — Вам, певно, як слід дісталося, здорово багато ви витерпіли. Ви, здається, взагалі маєте бурхливе минуле, молодий чоловіче. Мені розповідали. Історія з вашими трьома так званими невинними, що нашому Цестієві Галлу так вплинули на нерви, що й казати, надзвичайна.

Він був задоволений. Він думав про те, що без трьох старців цього завзятого чолов’яги навряд чи відкликали б губернатора Цестія, і тоді він не був би тепер тут.

— Як гадаєте, молодий чоловіче, — спитав він весело, — чи повинен я ще тепер рушити на Єрусалим? Мене бере охота подивитися на велику суботу в храмі. Але ви з вашою Йотапатою занадто довго мене затримали. Уже пізній час року. І коли люди в Єрусалимі такі ж уперті, як ви тут, тоді це довга справа.