Юдейська війна

Це було сказано побіжно, жартівливо. Але Йосиф бачив ясні, уважні очі чоловіка на широкому з різкими зморшками обличчі, чув його сильне дихання, і раптом, із блискавичною інтуїцією подумав: цей римлянин в глибині душі зовсім не хоче йти на Єрусалим, він не прагне швидкої перемоги над Юдеєю. Він не мав вигляду людини, яка, діставши щось раз у руки, швидко віддає його назад. Він хоче не випускати з рук свою армію, свої три чудові, добре спаяні леґіони. Але коли похід закінчиться, тоді їх не роздумуючи заберуть від нього, тоді кінець його командуванню. Йосиф ясно бачив: цей генерал Веспасіан не хоче зараз рушати на Єрусалим.

Усвідомлення цього дало йому нову силу. Хвилювання, яких він зазнав у печері, були ще у нього в нутрі. Він знав, тільки тепер і остаточно має він змагатися за своє життя, і розуміння того, що римлянин зовсім не хоче йти на Єрусалим, давало йому нечувану фору в цьому змаганні. Тихо, але з великою упевненістю він говорив:

— Я скажу вам, генерале Веспасіан, ви не рушите цього року на Єрусалим. А можливо, що не рушите й наступного.

Напружено дивлячись, помалу видобуваючи з себе слова, він продовжував:

— Ви призначені для більшого.

Всі були вражені несподіваною відповіддю: цей юдейський офіцер, що так бездоганно бився, мав особливу дикцію. Веспасіан звузив очі, дивився на свого полоненого.

— Ти дивись, — усміхнувся він, — отже пророки не вимерли в Юдеї.

Але в його старому, рипучому голосі мало було глузування, а більше було заохочування, прихильності. В цій країні юдеїв було багато дивовижних речей. В Генісаретському озері була риба, яка кричала; те, що виростало на содомських полях, чорніло і розсипалося на попіл; Мертве море тримало на поверхні кожного, чи вмів він плавати, чи ні. Все тут було незвичайніше, ніж будь-де. Чому не могло критися і в цьому молодому юдейському чоловікові, хоч він і був добрий політик і солдат, трохи глупоти та священства?

У Йосифа тим часом із шаленою швидкістю пробігали думки. Перед цим римлянином, що тримав його життя в своїх руках, спливали раптом речення, які давно вже спустилися в найдальшу глибину пам’яті, слова важких, наївних людей із капернаумського шинку. Він гарячково напружувався, йшлося ж про його життя, і те, що він глухо відчув, він ураз бачив блискавично різким і ясним.

— В Юдеї небагато пророків, — відповів він, — і їхні провіщення темні. Вони проголошували нам, що месія вийде з Юдеї. Ми погано зрозуміли їх і почали війну. Тепер, коли я стою перед вами, консуле Веспасіан, у цьому вашому наметі, то знаю правдиве значення пророцтв. — Він схилився з великою пошаною, але голос його лишався розсудливим і він не втрачав міри. — Месія вийде з Юдеї: але він не юдей. Це ви, консуле Веспасіан.

Ця авантюристично смілива брехня збентежила всіх у наметі. Про месію вони чули, увесь світ був сповнений чутками про нього. Месія був півбог, про якого мріяла ця частина землі, що він повстане і помститься Римові за уярмлений Схід. Це темна істота, повна таємниці, надприродна; вона спонукувала трішечки до глузування, як і всі витвори східного марновірства, але була і повна принадності та загрози.

Ценіс підвелася, рот у неї був напіврозкритий. Її Веспасіан месія? Вона думала про справу з пагоном святого дуба. Навряд чи юдей міг про це знати. Вона пильно дивилася на Йосифа, недовірливо збентежена. Те, що він сказав, було велике та радісне, і цілком у напрямку їхніх надій: але ця східна людина залишалася для неї моторошною.

Молодий генерал Тит, фанатик точності, любив установлювати точні висловлювання людей, він виробив у себе механічну звичку стенографувати розмови. Він і тепер записував. Тільки він дивився на Йосифа здивовано. Це було б для нього розчарування, якби цей молодий хоробрий солдат виявився шахраєм. Ні, він справді не має вигляду шахрая. Можливо, хоч він і поводиться просто та природно, але належить до тих одержимих, яких так багато на Сході. Можливо, довге голодування та спрага зробили його божевільним.

Веспасіан дивився своїми ясними, хитрими очима в сповнені пошани очі Йосифа. Той витримав його довгий погляд. Хоч у наметі справді не було дуже жарко, Йосиф пітнів, кайдани терли йому ногу, одяг дряпав йому шкіру. Але він витримав погляд. Він знав — це був вирішний момент. Може, римлянин просто повернеться, розгнівано або навіть із огидою, і звелить його вивести, розіп’ясти на хресті або вирядити на судно з невільниками для єгипетських гірничих промислів. А, можливо, римлянин йому й повірить. Він мусить йому повірити. Чекаючи відповіді, він поквапно молився в душі: «Боже, зроби так, щоб римлянин мені повірив. Коли ти не зробиш цього заради мене, тоді зроби це заради храму. Бо коли римлянин повірить, коли він справді цього року не рушить на Єрусалим, тоді, можливо, до наступного року твоє місто й твій храм ще врятуються. Ти мусиш зробити, Боже, щоб римлянин повірив. Ти мусиш, ти мусиш!»

Так стояв він, молячись, боячись за своє життя, витримуючи погляд римлянина, з жахливою напругою чекаючи відповіді римлянина.

Римлянин сказав тільки: